— Еге-ге-гей! Мирон! Неси тютюн! — закричали зверху робітники, помітивши знайому постать старшого сержанта.
— А що будете робити, коли курити кину? Мох сушити?
На лісопилці пролунав сміх, приглушений звуком Циркулярки.
— Гей, Левку, виключи рубильник, Мирон новини приніс! — скомандував хтось. Пилка замовкла.
Іванцов вибіг на майданчик, схопив галузку ялиці, оббив нею пилюку з чобіт, поручкався з усіма і дістав цигарки. Пачка «Прибою» всихала на очах у Мирона. Але так уже було заведено. Нехай у кожного було своє куриво, але одну пачку цигарок Іванцов приносив сюди на загальний розкур, коли вранці ішов на чергування. І тут до цього вже звикли.
Час за розмовами та жартами летить швидко.
Іванцов глянув на великого плескатого годинника і заквапився. Він запізнювався.
— Ну, добре, хлопці. До іншого разу. — Мирон, скочивши з верстата, струсив стружки з штанів, осмикнув гімнастьорку і почав прощатися.
— А до лісорубів заглянеш? — запитав хтось. — Там новенька табельниця, Мироне!
— Ніколи, хлопці, — посміхнувся старший сержант. — Піду через гору.
— Дивись, щоб не прибило. Колода не розбирає, хто ти: з міліції чи простий смертний, — .напучували жартома робітники.
— Нічого, я зіркий, — відгукнувся Мирон вже на ходу.
Хоча попередження друзів і пролунало, як жарт, однак Мирон знав, що в ньому була й серйозна пересторога.
З гори, через яку старший сержант збирався іти, щоб виграти час, тягнувся дерев'яний гладкий жолоб. По ньому зверху, навздогін одна за одною, мчали до річки на сплав важкі сирі колоди. Ходити через гору було заборонено, бо в жолобі часто утворювався затор, і тоді багатопудові букові та соснові стовбури з гуркотом вилітали неначе сірники з дерев'яного русла. Вони летіли в усі боки, збиваючи все, що потрапляло їм на дорозі.
Путівець, що ним Мирон вийшов із свого села, оббігав гору підковою. Іванцов же пішов навпростець.
Від швидкої ходи гімнастьорка взялася темними плямами. Вже було добре чути, як по той бік гори з шумом летять донизу по жолобу колоди.
Засапавшись, Мирон перевалив через гори, обережно переліз через колючий дріт, що огороджував небезпечну ділянку, і почав спускатися. Крізь рідкі ялинки внизу вже видно було пристанційні будови, маленькі постаті людей.
Іванцов закурив, глибоко затягнувся і широким кроком рушив через кущі. А обіч, обганяючи його, летіли зверху колоди.
Мирон минув піщану просіку і побачив метрів за сто нижче від себе постать людини, що теж спускалася. Коли той вийшов на світлу галявину, Іванцов по білій латці на саквах і втомленій ході впізнав глухонімого. Старший сержант прискорив ходу.
«Сатана його поніс сюди! — думав Іванцов. — Ну, глухонімий, але не сліпий же! Бачив же дріт. Зрозуміло, що сюди вхід заборонений».
Мирон уже майже біг і раптом з жахом побачив, як на півдорозі між ним і глухонімим, підскочивши на повороті жолоба, комлем доверху стала колода. На неї зверху з величезною швидкістю і силою налетіла інша, потім — ще й ще. Гуркочучи на весь ліс, стовбури почали розлітатися на всі боки, важко падаючи на землю, а потім котитися донизу — напролом.
Все це сталося в одну мить. Іванцов, помітивши багатометрові кругляки, що летіли прямо в спину глухонімому, не встиг навіть крикнути. Він лише побачив сакви з білою латкою і їхнього господаря, що вчасно відбіг набік.