— Коли ти вирішив повернутися?
— Свідомо чи підсвідомо? — він зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти на власне запитання. — Насправді я сам не знаю. Гадаю, вже довший час я рухався в цьому напрямку — мабуть, інстинктивно прямував сюди. Але тільки сьогодні зранку мені закортіло бігти. Я не був певен, що знову зможу перевернутися, — він засміявся. — Ти не повіриш, яке це дивне відчуття — знову ходити на двох ногах. А одяг! Але тим чудніше, що почуваєшся дивно. Я не очікував такого. Давно не практикувався бути людиною.
Ми кружляли на місці.
— Проте сором був би не подивитися на тебе таку. Видовище вартує мандрівки аж сюди. У тебе неймовірний вигляд, Белло. Така вродлива!
— Аліса витратила на мене сьогодні чимало часу. А ще темрява допомагає.
— Для мене це не темрява, ти ж розумієш.
— Справді.
Чуття вовкулаки. Легко забути, на що він здатен, — він такий схожий на людину! Особливо зараз.
— Ти підстригся, — зауважила я.
— Так. Знаєш, так легше. Вирішив попрацювати руками.
— Гарна зачіска.
Він пирхнув.
— Еге ж. Я сам стригся — іржавими кухонними ножицями, — на мить він широко посміхнувся, але його посмішка швидко випарувалася. Він знову посерйознішав. — Ти щаслива, Белло?
— Так.
— Добре, — (я відчула, як він стенув плечима). — Це головне, гадаю.
— А ти як, Джейкобе? Насправді?
— Насправді непогано, Белло. Ти за мене більше можеш не турбуватися. І припини переслідувати Сета.
— Я переслідую його не тільки через тебе. Мені подобається Сет.
— Він — милий хлопчисько. Кращий за декого… Кажу тобі, якби мені вдалося позбутися голосів у голові, бути вовком — майже ідеальний варіант.
Я розсміялася — так це прозвучало.
— Свої голоси я теж не можу примусити стулити писки.
— У твоєму разі це означає божевілля. Хоча я насправді й так знав, що ти божевільна, — піддражнив він мене.
— Дякую.
— Божевілля — ліпше за колективну вовчу свідомість. Голоси божевільних не підсилають няньок, щоб ті приглядали за ними.
— Га?
— Сем уже тут. І ще дехто. Про всяк випадок, розумієш.
— Який випадок?
— На випадок, якщо я не стримаюся — щось типу того. На випадок, я вирішу зіпсувати свято, — він коротко всміхнувся на якусь думку, яка, певно, приносила йому втіху. — Але я не збираюся псувати тобі весілля, Белло. Я тут для того, щоб… — він не договорив.
— Щоб зробити його ідеальним.
— Це висока планка.
— От і добре, що ти такий високий.
Він застогнав на цей дурний жарт, а потім зітхнув.
— Я тут, бо я твій друг. Твій найкращий друг — востаннє. Прощальний жест.
— Сем має більше довіряти тобі.
— Ну, може, я занадто чутливий. Може, він би крутився поряд у будь-якому разі — щоб наглядати за Сетом. Тут же чимало вурдалаків. А Сет до цього не ставиться так серйозно, як мав би.
— Сет знає, що йому нічого не загрожує. Він розуміє Калленів набагато краще за Сема.
— Звісно, звісно, — сказав Джейкоб примирливо, перш ніж ми почали сваритися.
Важко було уявити Джейкоба-дипломата.
— Вибач за голоси, — мовила я. — Хотіла б я все виправити.
У різних сенсах цього слова.
— Не так уже все кепсько. Просто я трохи рознюнявся.
— А ти… щасливий?
— Майже. Але досить про мене. Сьогодні зірка — ти, — він хихикнув. — Можу заприсягтися, ти просто млієш. Бути в центрі уваги.
— Еге ж. Не можу нарадуватися.
Він засміявся, а тоді метнув погляд понад моєю головою. Стиснувши вуста, він роздивлявся хистке світло бенкету, граційне кружляння танцівників, тремтливі пелюстки, що падали з гірлянд. Я прослідкувала за його поглядом. Все здавалося таким далеким від нашого темного тихого кутка! Майже як спостерігати за білими сніжинками, що пурхають усередині скляної кулі.
— Цього їм не позичати, — сказав він. — Ці знають, як організувати гулянку.
— Аліса — невгамовна сила природи.
Він зітхнув.
— Пісня скінчилася. Гадаєш, я заслуговую ще на одну? Чи прошу забагато?
Я міцніше стиснула його руку.
— Буде стільки танців, скільки хочеш.
Він розсміявся.
— Ото було б цікаво. Проте гадаю, обійдуся двома. Не хочу, щоб почалися плітки.
Ми знову рушили по колу.
— Здавалося б, уже пора звикнути говорити тобі «до побачення», — пробурмотів він.
Я ковтнула клубок у горлі, але той міцно застряг там.
Джейкоб поглянув на мене й нахмурився. Він провів пальцями в мене по щоці, стираючи сльози.
— Сьогодні маєш плакати не ти, Белло.
— Всі плачуть на весіллях, — мовила я глухо.
— А ти цього хочеш?
— Ні.
— Тоді всміхнися.
Я зробила зусилля. Він розреготався на мою гримасу.
— Я спробую запам’ятати тебе саме такою. І вважати, що…
— Вважати що? Що я померла?
Він стиснув зуби. Він боровся з собою — з рішенням зробити з сьогоднішнього візиту подарунок, а не судилище. Я відчувала, щo він хоче сказати.
— Ні, — нарешті відповів Джейкоб. — Але у голові я бачитиму тебе саме такою. Рожеві щічки. Серцебиття. Обидві ліві ноги. І все таке.
Я навмисно щосили наступила йому на ногу.
Він усміхнувся.
— Оце моя дівчинка.
Він іще хотів щось сказати, та зненацька заклацнув рот. Знову боровся, щоб не бовкнути зайвого.
А колись мої стосунки з Джейкобом були такими простими! Природними, як дихання. Та з тої пори як Едвард повернувся у моє життя, у стосунках з’явилася постійна напруга. Бо — у Джейкобових очах — вибираючи Едварда, я вибирала долю, гіршу за смерть, чи принаймні рівнозначну їй.
— Що ти хотів сказати, Джейку? Просто скажи. Ти можеш сказати мені будь-що.
— Я… я… не хотів нічого говорити.
— О, та давай уже! Розродися.
— Ну, гаразд. Але я не… я хотів запитати. Хотів, щоб ти дещо сказала мені.
— То спитай мене.
Він іще хвильку повагався, а тоді видихнув:
— Ні, не буду. Це не має значення. Я просто патологічно цікавий.
Оскільки я його так добре знала, то все збагнула.
— Це станеться не сьогодні, Джейкобе, — прошепотіла я.
Джейкоб іще більше носився з моєю людськістю, аніж Едвард. Він цінував кожний удар мого серця, знаючи напевне, що вони пораховані.
— О, — вигукнув він, намагаючись приховати полегшення в голосі, — о…
Заграла нова мелодія, але цього разу він навіть не помітив переміни.
— Коли ж? — прошепотів він.
— Я ще точно не знаю. За тиждень, може, за два.
Голос його змінився — додалася іронічна нотка.
— У чому затримка?
— Не хотіла провести медовий місяць, конаючи від болю.
— А як би ти хотіла його провести? Граючи в шашки? Ха-ха.
— Дуже смішно.
— Жартую, Белло. Але, щиро кажучи, я не розумію чому. З твоїм вампіром у тебе все одно не буде справжнього медового місяця, то для чого ці примхи? Називай речі своїми іменами. Ти вже не вперше відкладаєш вирішальний момент. Хоча це добре, — зненацька докинув він цілком серйозно. — І не соромся цього.
— Нічого я не відкладаю, — відгризнулась я. — І в мене буде справжній медовий місяць! Все буде, як я захочу! Відчепись!
Він різко зупинив повільне кружляння. Я подумала була, що він нарешті помітив: музика змінилася, й шукала якихось гарних слів, щоб владнати нашу невеличку сутичку, перш ніж ми попрощаємося. Не варто розлучатися таким чином.
Та раптом його очі розшилися від якогось чудного, змішаного з подивом жаху.
— Що? — видихнув він. — Що ти сказала?
— Про що ти? Джейку, що сталося?
— Що ти мала на увазі, кажучи про справжній медовий місяць? Поки ти й досі людина? Ти жартуєш? Белло, це кепський жарт!
Я роздратовано зиркнула на нього.
— Я сказала: відчепися, Джейку. Це вже зовсім не твоя справа. Я не мала… ми не мали про це взагалі говорити. Це особисте…
Його величезні долоні схопили мене вище ліктів — пальці зімкнулися довкруж рук.
— Джейку! Пусти!
Він струснув мене.