Як він уївся мені в печінки, отой пребездоганний портрет (бо шаржем його не назвеш), ― і розказувати не хочеться. Єдиною втіхою було те, що, крім мене, ніхто, здається, того мавпування не бачив, тож наражався я лише на значущі і напрочуд уїдливі посмішки свого тезка. Вдоволений, що досяг бажаного ефекту, він ніби підсміювався з того, що мені боляче, аніскільки не дбаючи про оплески публіки, яка б охоче вітала його. Чому, справді, ніхто в школі не добачив його задуму, не помічав, як він утілюється, не посміхався разом з ним? Довгі місяці, довгі й тривожні, я розв’язував і не міг розв’язати цю загадку. Може, рівень імітації був такий, що її не відразу й розпізнаєш; але, швидше, все пояснювалося майстерністю самого імітатора, який, знехтувавши букву (адже профан бачить тільки її), відтворив у всій повноті дух оригіналу, ― аби оригінал мав чим сушити собі голову й серце.
Я вже не раз згадував про його покровительські зазіхання і про те, що він завжди накидає свою волю. Накидання часто ховалося за порадами, причому радилось не відкрито, а натяками. Я цього терпіти не міг, і з роками моя нетерпимість зростала. Однак тепер, по стількох літах, варт віддати йому належне й визнати, що я не пригадую випадку, коли б суперник мій намовляв мене на якесь глупство чи гріх, цілком природні для нього ― молодого і, здавалося б, незрілого; що він мав вищі моральні засади, мав більше обдарувань і житейської мудрості і що сьогодні я був би, може, поряднішим і щасливішим, коли б частіше прислухався до того значущого шепоту, який я тоді щосили ненавидів і зневажав.
А тоді я пручався, як міг, противлячись його нетактовному наставництву, і дедалі відвертіше обурювався тим, що вважав несосвітенним нахабством. Я вже казав, що попервах мої почуття до нього були готові вилитися в дружбу, але в останні місяці мого побуту в гімназії, коли він явно вгамувався трохи зі своєю нав’язливістю, я, навпаки, став відчувати щось дуже схоже на ненависть. Раз якось він сам це, здається, побачив, і почав відтоді мене уникати, ― а чи вдавав, що уникає.
Саме тоді (якщо пам’ять мене не зраджує), під час однієї бурхливої сутички, коли він завівся сильніше, ніж звичайно, і говорив і діяв з невластивою для нього відвертістю, я вловив ― а чи гадав, що вловив, ― у його голосі, манерах, узагалі в його зовнішності те, що першої миті мене вразило, а наступної заінтригувало, те, від чого раптом набігли невиразні видива найперших літ дитинства ― дикий, безладний рій споминів тих літ, коли ще й сама пам’ять не народилася. Годі описати почуття, яке мене охопило, ― скажу лише, що не відразу міг позбутися враження, начебто знаю цю людину вже давним-давно ― від якогось дня в безмежно далекому нині минулому. Враження це, однак, так само раптом розвіялось, і згадую я про нього тільки тому, що то була моя остання з ним розмова у школі.
Раз уночі, під кінець останнього року навчання, відразу після того як сталася згадана мною сутичка, я дочекався, поки всі поснули, встав з ліжка і з лампою в руці підкрався плутаними переходами до спальні свого суперника. Я вже давно снував одну з тих підступних капостей, які досі мені ніяк не вдавалися. Свій задум я збирався здійснити саме тепер, і то так, щоб мій тезко сповна відчув, скільки злості в мені накипіло. Ввійшов я безшумно, залишивши лампу в коридорі. Ступив іще крок, прислухаючись до його спокійного дихання. Переконавшись, що Вілсон спить, я вернувся за лампою і знов підступив до ліжка, щільно прикритого завісами. Згідно з планом, я тихо, поволі відхилив завісу і тієї ж миті, коли яскраве світло впало на постать сплячого, ковзнув поглядом по його обличчі. Глянув ― і завмер, заціпенів. У грудях мені забухало, коліна затряслися; безпричинний, нестерпний жах пройняв усе моє єство. Задихаючись, я підніс лампу ближче. Невже це обличчя... невже це ― обличчя Вільяма Вілсона? Так, це були його риси, я бачив, та чомусь мене трусило від думки, що вони не його. Що ж у них такого, коли я аж так уразився? Я дивився, вдивлявся... а в мозку вирувало сонмище незв’язних думок. Ні, вдень він не такий ― явно не такий; удень він виглядав інакше. Те саме ймення! Та ж постать! У той же день прибув! А ще оте кляте, безглузде мавпування моєї ходи, голосу, звичок, манер! Та чи можливо таке, ― чи в межах людських можливостей, щоб те, що я зараз бачу, було всього лише результатом постійних вправ у мавпуванні?! Повен містичного жаху, битий дрожем, я загасив лампу і мовчки покинув спальню, а заодно й гімназію ― виїхав з неї назавше.
Пробайдикувавши кілька місяців удома, я згодом став учнем Ітонського коледжу. Цього часу виявилося достатньо, щоб спогади про всі ті події трохи приблякли, ― принаймні почуття, які вони викликали, зазнали змін. Відчуття реальності пережитого ― трагічної реальності ― вже не було. З’явилися навіть сумніви, чи справді це щось пережите; і якщо я вряди-годи й повертався до нього, то лише дивуючись, до чого може привести людська легковірність, і підсміюючись над тим, що мені дісталася в спадок така бурхлива уява. Та й життя, яке я вів в Ітоні, не могло не сприяти цим скептичним настроям. Вир бездумного гультяйства, в який я кинувся сторч головою, вимив з минулого все, крім піни, поглинув усе, що було в нім серйозного і суттєвого, лишивши в пам’яті тільки легкодумство прожитих літ.
Але я не маю бажання описувати жалюгідну історію мого безпутства, ― безпутства, що нехтувало закони, уникаючи водночас пильного ока начальства. По трьох змарнованих роках, з яких я тільки й мав прибутку, що добре вкорінені погані звички та трохи зайвої статечності у фігурі, я одного разу, після тижня безтямної пиятики, запросив на таємну забаву кілька найзапекліших гультяїв. Посходилися ми пізно, бо наші забави тяглися звичайно аж до ранку. Вино пливло рікою, не бракувало й інших, може, й небезпечніших спокус, тож коли на сході забринів сірий світанок, шал наш сягнув апогея. Розігрітий картами і алкоголем, я саме рвався виголосити один більш ніж непристойний тост, коли раптом двері кімнати рвучко, ― не розчахнулись, а тільки прочинилися, ― і почувся різкий голос служника. Він сказав, що хтось у холі хоче мене бачити, причім дуже спішно.
Я був до того захмелений, що не так здивувався, як зрадів цій несподіванці, і, заточуючись, зразу рушив з кімнати та спустився кількома східцями до вестибюля. Лампи в цьому невисокому, тіснуватому приміщенні ніколи не було, а такої пори там узагалі було темно, тільки світанок ледь-ледь сірів у півкруглому вікні. Вже з порога я спостеріг чиюсь постать ― це був юнак приблизно мого зросту, одягнутий у білий кашеміровий халат такого ж модного крою, що й мій. Це ще можна було розгледіти в тому тьмяному світлі, а от обличчя ― ні. Тільки-но я ввійшов, він кинувся до мене, нетерпляче вхопив за руку і шепнув у вухо: «Вільям Вілсон».
Я протверезів ту ж мить.
Було в ньому щось, ― у його поведінці, в пальці, яким він помахав мені перед носом, ― від чого я несказанно здивувався, але протверезів я від іншого: значущості цього особливого, застережливого тихого шипіння, а передусім від самого звуку, тону, тембру двох простих і таких знайомих, однак шепнутих слів, з якими набігли тисячі давно забутих спогадів і вдарили в душу немов електричний розряд. Поки я прийшов до тями, він зник.
Хоча ця подія, безперечно, справила сильне враження на мою розбурхану уяву, воно, проте, минулося швидко. Кілька тижнів, правда, я провів як не в розпитах, то в тяжких роздумах. Ні, я не вдавав, буцім не знаю, хто він ― той єдиний у світі чоловік, що так уперто втручався в мої справи і замучував мене своїми підшептами.
Але хто він такий, той Вілсон? Що він за один? Звідки він узявся? Чого добивається? Я так і не зумів знайти відповіді на всі ці питання, з’ясував лише, що в зв’язку з якимсь сімейним нещастям він вибув з гімназії доктора Брансбі того ж дня, що й я, тільки пізніше. Та невдовзі я перестав про це думати, бо всю мою увагу поглинув запланований від’їзд до Оксфорда. Там я й опинився незабаром, діставши від своїх нерозважно марнославних батьків такий запас усіляких строїв і таке фінансове забезпечення, що міг досхочу купатися в розкошах, любих моєму серцю, ― міг змагатися в марнотратстві з найпихатішими синками найзаможніших графів Великобританії.