Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнстваБлаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.
Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точнішегеть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.
На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Алігєрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницюБеатріче, Лауру, обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.
Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саместати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщинаце те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизнаце мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена начасто ворожі одне до одногокоролівства, князівства, дукати, маркграфства, це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як [] Мандельштам, [], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку».
Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз«Міжгіря» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді бє джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):
Струмені кришталеві ясні,
в яких скупалась
єдина та, яку кохаю;
і дерева гілки приязні,
на які спиралась
(я, зачарований, зітхаю),
духмяне різнотравя гаю
квітчало у стебельця
янгольське лоно,
ефір, у владі Купідона,
де чар очей мені розкраяв серце:
священні води й луки,
моєї слухайте слова розпуки!
Коли так небо повеліло,
що я на присуд долі
навік свої склепити очі мушу,
волію упокоїть тіло
у вашім чуйнім колі,
щоб горі відпустити голу душу.
Без болю й скрухи рушу
В обійми смерті передчасно,
бо сподіванням тішусь,
що знайдуть мир і тишу
дух змучений і плоть нещасна:
душав блаженній високості,
в могилці серед квітівкості.
Якби ж то повернулась
в розмай гордячка мила,
нехай би, озирнувшись на долину,
там поглядом ковзнула,
де в перший раз уздріла
мене в благословенну днину;
побачила б там каменину
надгробок мій непишний
і ніжно б так зітхнула,
що стиха б сколихнулась
могилка, а вона, невтішна,
сльозу змахне габою
і до небес обернеться з журбою.
Весняним цвітом крони
на неї засівали;
(мені коштовний спогад досі)
вона немов на троні:
її оповивали,
хмаринки цвіту, і на коси
спадали золотоволосі,
і на її туніку,
убравши у перлини
її саму й долину;
сідали пелюстки на ріку,
і тихе те кружляння,
здавалось, дихає коханням.
Я завжди твердив
у трепеті побожнім:
Вона прийшла із райських кущів
я знаю твердо.
Лик вельможний,
манери, мова, сміх живлющий
зачарували мою душу,
мене від гордих істин
безжально відірвали.
Що робиш тут? мене питали.
Я тут в гаю тінистім
такий шукаю спокій,
якого не знайду в обителі високій.
Якби тобі удосталь ті оздоби,
яких собі бажаєш,
могла б ти поміж люди вийти з гаю.
Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату26 квітня 1336 року, воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, повязана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.
Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, повязана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька Причому йому було запропоновано коронуватись на вибіру Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.
Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?