Чотири вершники Апокаліпсису, стародавня поліція, більше не могли підтримувати порядок. Хвороби та голод у цю добу виявилися поза законом, війна стала марнотратством. Лише смерть залишиласязначно слабша, лише тінь колишньої.
Наука й далі з непробачною легковажністю працювати над подовженням життя більшості людей.
І люди наступали, їхня чисельність зростала, поки не заполонила землю, псуючи повітря, отруюючи воду, харчуючись переробленими водоростями й хлібом із рибного борошна, тупо чекаючи на катастрофу, яка має розрідити надто тісні людські ряди, але очікування не справдилися.
Зростання чисельності землян змінило й людський досвід. Колись пригоди та небезпеки підстерігали у диких місцевостяхвисоко в горах, у голих пустелях, непрохідних джунглях. Але у двадцять першому столітті більшість цих місць використовувалися для розширення життєвого простору. Пригоди та небезпеки тепер крилися в містах з жахливою некерованістю їх мешканців.
Саме у містах існувало щось подібне до сучасних диких племен, страшних звірів і небезпечних недуг. Подорож до Нью-Йорка або Чикаго вимагала більшої винахідливості та витривалості, ніж сходження на Еверест чи експедиція до витоків Нілу.
У цьому світі тисняви земля стала найціннішим ресурсом. Коли з'являлися вільні ділянки, уряд розподіляв їх за допомогою регіональних лотерей, що завершувалися Земельними перегонами. Ці змагання скопіювали з давніх, які проводилися в 1890-х роках з метою освоєння територій Оклахоми й Черокі Стріп.
Земельні перегони вважалися справедливими й викликали жваве зацікавленняяк спортивне видовище. Мільйони спостерігали за перегонами: вкотре підтверджувався позитивний ефект від збудження маси людей під час споглядання змагань. Уже заради цього варто було проводити перегони.
Крім того, слід враховувати високий рівень смертності учасників. В кількісному відношенні це нібито й небагато, але світ, що задихався від перенаселення, дякував і за найменшу полегкість.
Перегони тривали вже три години. Стів Бакстер увімкнув маленький транзисторний радіоприймач і слухав останні повідомлення. Почув, що перша група учасників дісталася тунелю Голланд і змушена була повернути назад, бо шлях їй перепинила озброєна поліція. Інші, кмітливіші, рушили довшим південним шляхом до Стейтен-Айленд і тепер наближалися до мосту Верразано. Фрейхофф Сент-Джон йшов сам. Він скористався значком заступника мера й отримав дозвіл пройти повз барикади тунелю Лінкольна.
Настав час для авантюри Стіва Бакстера. Рішуче, зі спокійною впертістю він увійшов до сумно відомого вільного порту Хобокен.
3
На узбережжі сутеніло. Перед Стівом у світлі місяця струнко вишикувалися акуратні швидкохідні кораблі флоту контрабандистів Хобокена, кожен з блискучим знаком берегової охорони. Деякі вже мали вантаж, закріплений на палубі,ящики сигарет із Північної Кароліни, алкогольних напоїв з Кентуккі, апельсинів з Флориди, наркотиків з Каліфорнії, зброї з Техасу. Кожен ящик мав офіційну позначку «КонтрабандаПодаток сплачено». Адже під тиском обставин у цей непростий час Уряд був змушений обкладати податками навіть нелегальні підприємства, додаючи їм статусу майже законних.
Обережний Бакстер дочекався слушної миті, зійшов на борт швидкохідного перевізника марихуани та причаївся серед запашних тюків. Судно готувалося до відходу. Як би ж тільки вдалося залишитися непоміченим впродовж цього короткого проходу річкою...
Тю! Що це в біса тут таке?
П'яний помічник механіка, вештаючись палубою, ненароком наткнувся на Бакстера. На його крик збіглася решта екіпажу. Вони стояли перед Сті-вомжорстокі, готові до кровопролиття, безбожні бандити. Кілька років тому вони захопили Віхокен, перетворили Форт Лі на пожарище, нищили й грабували все на шляху до Інглвуда. Стів Бакстер знав, що не варто чекати від них жалощів.
Попри це він мовив із дивовижним спокоєм:
Панове, мені потрібно перебратися через Гудзон, якщо ваша ласка.
Капітан корабля, здоровенний, справжня гора м'язів, метис із шрамами на обличчі аж зігнувся, зайшовся реготом.
Ти хочеш нелегально переправитися шляхом, який належить Хобокену? Це тобі щопором Крістофер-стріт, га?
Та ні, сер. Але я сподівався
Запхай свої сподівання знаєш куди!
Екіпаж реготав з капітанового дотепу.
Я готовий заплатити за перевіз,зі спокійною гідністю заявив Стів.
Заплатити?вигукнув капітан,а й справді, ми ж іноді перевозимо за грошібез зупинки на середину річки, а звідти просто вниз!
Екіпаж хапався за животи від реготу.
Якщо вже так має бутинехай це станеться,відповів Стів Бакстер.Я лише прошу дозволу на те, щоб відіслати листівку дружині й дітям.
То в тебе жінка й шмаркачі? Чого ж ти мовчав?гаркнув капітан.Чому ти не згадав про це раніше! Колись і в мене висів такий камінь на шиї, та перемерли всі к такій матері. Поприщило чимосьі тю-тю
Мені дуже шкода,щиро сказав Стів.
Так отож,жорстке капітанове обличчя ледь пом'якшало.Пам'ятаю, як малі стрибали та борюкалися надворі, поки ми з моєю кралечкою греблися в землі.
Ви, мабуть, були дуже щасливі,сказав Стів. Важко було правильно зрозуміти слова цієї людини.
Прикольно було,в голосі капітана зазвучала нотка суму.
Один коротун з тих, хто спостерігав цю сцену, проштовхався наперед:
Агов, капітане, а давай замочимо його швиденькоі гайда, поки товар не погнив.
Ти кому вказуєш, пика твоя паршива!аж підскочив капітан.На Бога, все гнитиме, скільки я схочу! А ось його не руш, я таки зроблю для нього ту дурню, якої він просить, побий мене грім!
Він знову повернувся до Бакстера.
Ми перевеземо тебе, хлопче, на дурняк.
Отак випадково Стів Бакстер домігся свого, зачепивши чутливі струни капітанової душі. Торговці марихуаною відшвартувалися, суденце зіткнулося з брудними сіро-зеленими хвилями Гудзону.
Але Стіву Бакстеру недовго довелося відпочивати. На стрижні, ледь вони опинились у федеральних водах, світло потужного прожектора пронизало нічну темряву, й твердий голос наказав їм зупинитись. Лиха доля спрямувала їх просто на патруль Гудзону.
Чорти б їх узяли!заревів капітан.Дерти податки й убивативсе, на що вони здатні! Але покажемо їм, що ми за одні! До зброї, браття!
Екіпаж швидко стягнув брезент з кулеметів п'ятдесятого калібру, обидва дизелі суденця виклично заревли. Спритно маневруючи, воно пробивалося до рятівного нью-йоркського узбережжя. Але патрульні на шаленій швидкості мчали напереріз і кулемети були мало чого варті проти чотиридюймових гармат. Прямі удари розкололи носову огорожу, рознесли вщент рубку, зрізали вершечок фок-щогли й зчесали правий борт біля фалів бізані.
Здавалося, обирати доведеться між капітуляцією і смертю. Але капітан втягнув носом повітря.
Хлопці тримайся!закричав він.Здіймається західний вітер!
Кулі сипалися градом. Та раптом із заходу накотилася величезна щільна хмара смогу, який оповив усе чорними пасмами. Суденце, продірявлене в кількох місцях, вислизнуло з-під обстрілу. Екіпаж, похапцем натягуючи респіратори, дякував смітникам Секокаса, що тліли, застеляючи світ смердючим димом.
То не вітер, якщо з нього нема користі!підсумував капітан.
За півгодини вони пристали до пірсу 79-ої вулиці. Капітан обійняв Стіва на прощання й побажав удачі. Бакстер подався далі.
Широкий Гудзон залишився позаду. Але попереду ще лежали понад тридцять житлових кварталів центру міста й не менше десяткау передмісті. Якщо вірити останнім повідомленням по радіо, він значно випередив інших учасників, навіть Фрейхоффа Сент-Джона, який ще не вийшов з лабіринту в кінці тунелю Лінкольна поблизу Нью-Йорка. Здавалося все складалось просто чудово.
Але радів Бакстер передчасно. Нью-Йорк так легко не здається.
Невідома, найнебезпечніша частина подорожі була ще попереду.
4
Після кількох годин сну на задньому сидінні покинутої автівки, Стів пройшов на авеню Вест-Енд і рушив далі на південь. Світалочарівна година в місті. На будь-якому перехресті стоїть не більше кількох сотень машин. Височать зубчасті вежі Ман-геттена, а над ними пучки антен, мовби фантастичний гобелен, витканий на тлі сіро-охряного неба. Бакстер уявляв, яким був Нью-Йорк сто років тому, в благодатні, безтурботні дні до демографічного вибуху.