Поліцію?!
Ден, нікому не відчиняй двері! Навіть поліцейським! Чекай мене
Що сталося?!
Обрив звязку. Джекі чхнула й подивилася на Дениса з подивом.
Він сидів на дивані з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаєш, чого конкретно боятися. Коли не розумієш, що відбувається, просто тонеш у реальності, як у пастці мурашиного лева.
Знову телефонний дзвінок. Номер не визначився. Денис вирішив не відповідати. Його телефон дзвонив простим стародавнім дзвінком, як телефонні предки півстоліття тому: дзень. Дзень. Потім дзвінки обірвалися.
Удалині почулася поліцейська сирена. Дедалі ближче. У каліфорнійських сирен особлива істерична інтонація вони репетують так, наче рятувати вже нікого, все пропало. Відлунювало аж у стінах сусідських будинків. На вузькій вулиці поліцейські машини влаштують затор що подумають сусіди? А головне, що Денис скаже поліцейським?!
Знову дзвінок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, і це передзвонює з чужого телефону мама? Алло?
З днем народження, Денисе, сказав знайомий голос. Це я, твій старий ідіот.
* * *
Поліцейські простовбичили півгодини у дворі, перегородивши машинами вулицю. Потім приїхала мама: «Я його бачила, бачила! Він зявився до мене й сказав, що забере мого сина!»
Коля, блідий, сидів у вітальні й дивився мультики, поки Оля, теж бліда, носила йому з кухні воду, чай, полуниці, шоколадки й суворо заборонені чіпси. Гіпсова лангета на нозі в Колі була оздоблена персонажами з «Губки Боба».
Поліцейські ставили запитання. Денис чув голоси крізь дзвін у вухах йому здавалося, що все це не насправді.
Він тобі дзвонив?
Так. Номер не визначався.
Вони дослідили Денисів телефон: у памяті не збереглося жодних викликів, крім маминих.
він дзвонив, я не брешу! Він сказав, що забере мене
Приїхав з роботи батько. Мама поїхала з поліцейськими у відділок: їй не вірили. Не штрафували за неправдивий виклик, але й не вірили, і тим більше відмовилися надати охорону. Про день народження всі забули; тільки вночі, вже о дванадцятій, родина зібралася все-таки на кухні, пришкутильгав Коля на дитячих милицях, а Оля запалила свічки на заздалегідь приготованому торті: чотирнадцять тонких свічок.
З днем народження, синку, сказала мама. Через півгодини настане північ. Твій день закінчиться. А це значить, що він цей не виконав погрози. Не зміг!
Батько подивився на неї втомлено: в нього зірвалася дуже важлива зустріч, і завтра чекали неприємності, нерви, збитки. Докори заповнили його рот, тисли на корінь язика: «Ти собі навіяла», «Тобі здалося», «Це психоз», «Цей божевільний узагалі міг дзвонити через океан». Але батько мовчав, що робило йому честь, і навіть дивився без осуду тільки зі смутком.
Денис розпакував подарунок: дрон, про такий він давно мріяв. Запах чудової речі. Пакувальна плівка в пухирцях, які так приємно лускати пальцями. Випробування літального апарата призначили на завтра, бо була вже майже північ.
Він піднявся у свою кімнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двійнята полягали спати: двері в їхню кімнату, з мультиковим поні, були зачинені. Денис відсунув жалюзі на своєму вікні. На газоні ввімкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплої землі й трави.
Запах теплої й мокрої землі. Спокій і радість. Спрацьовує, напевно, генетична память поколінь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нічого не бійся.
Коли мама легенько стукнула у двері, він був уже в ліжку. Вона підійшла, всміхаючись, і сіла на самісінький краєчок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:
На добраніч, синку.
Він дивився знизу вгору на її лице, і ніяк не міг сказати того, що мусив.
Я люблю тебе, мамо.
Я теж дуже тебе люблю.
Мамо він затнувся. Якщо він забере мене не сумнівайся, ти все правильно зробила. У мене були в житті ці чотирнадцять років.
Вона задихала голосно, важко, як після бігу.
Він тебе не забере, сказала вона іншим, твердим голосом. Я не дозволю Спи!
Вона відійшла, сіла в крісло біля письмового стола й залишилася сидіти у півтемряві, чекаючи півночі. Денис слухняно опустив повіки, збентежений і вдячний: вона його охороняє. Мама поруч.
У Дениса з самого малечку були особливі стосунки з матірю. Навіть народження двійнят не віддалило їх одне від одного. Денис і мама були мов єдине ціле.
Люди реагували по-різному: дехто стурбовано стверджував, що це не цілком нормально, дитині пора сепаруватися. Інші пророкували з розумним виглядом: він підросте і стане, як усі підлітки, потайливим і незалежним, тільки почекайте кілька років. Хтось згадував Едіпів комплекс, добре, що Денис тоді не знав, що це таке.
Зараз, за хвилину до півночі, лежачи в маленькій спальні маленького будинку, загубленого серед таких же будинків на маленькій вулиці, розташованій посеред величезного чужого континенту, він ставив собі єдине питання: чи правда, що мати продала його?
Ні, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за гроші. Мама нікого не продавала, вона уклала договір договір, а не угоду купівлі-продажу. І, якщо замислитися, умови непогані. Чотирнадцять років багато. Це були хороші чотирнадцять років.
А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в мяча Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запамятають, що в них був старший брат
Дурниці! Як він міг впустити собі в голову такі думки?! Що значить «був», він не збирається ніде діватися!
Знати б, що буде потім. Нехай, будь ласка, нічого не буде, ніякого загробного світу. Заснути й просто не прокидатися. Деякі собаки живуть по чотирнадцять років ціле життя. Тільки б не було «потім». Занадто страшно про це думати.
Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася підлога: маленький землетрус, такі бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипіла вода в поливальній системі під вікном. Не їздили машини по далекій трасі. Не цокав годинник. Замовкла далека поліцейська сирена.
Денис сів на ліжку, торкнувшись босими ступнями прохолодної гладенької підлоги. У кріслі, як і раніше, хтось сидів, але це була не мама. Денис увімкнув світло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало відхилившись на спинку.
Мамо! крикнув Денис.
Ніхто не відповів. Денис прожогом зірвався з ліжка, кинувся тікати, відчинив двері
Світло з кімнати вирвалося назовні, залило коридор, по коліно завалений уламками. Будинок був наче після бомбардування, наче після катастрофи, яка сталася багато років тому по стінах повз грибок, подекуди руїни поросли мохом.
Денис сліпо оглянувся. Дірява стеля висіла на уламках перекриття. Даху більше не було. У проламі виднілося небо, хворобливо-жовте, підсвічене пожежею. Двері в кімнату двійнят теліпалися на одній завісі, і мультиковий поні був ледь помітний.
Денис завив і ввірвався в дитячу; останків не було. Тільки уламки. Сміття, пил, пісок, патьоки від висохлої води. Денис кинувся вниз
Упав на сходах, покритих клаптями килимового покриття. Скотився й сильно вдарився головою. Секунду сидів, притискаючи руки до ґулі, що росла на очах. Незнайомець стояв у нього за спиною:
Зупинися, заспокойся й послухай мене, я скажу щось дуже важливе.
Денис вилетів надвір. Чорнота, порожнеча, безмовність. Руїни навколо. Від вулиці залишилася тільки табличка з назвою, що дивом утрималася на стовпі: «W. Beam Place».
Де вони? Де вони всі?!
Неправильно поставлене запитання. Де ти?
Денис сів на завалену сміттям галявину перед будинком, де раніше був газон, і вперше відчув холод. Він вискочив з дому в трусах і майці. Незнайомець сів напроти на розкришену бетонну тумбу.
Ти в мене. Я купив тебе і заплатив добру ціну. Нічого дивного, правда? Ти знав, що так буде.
Денис знову торкнувся ґулі на лобі й зрозумів так. Він знав. Думати про таке майбутнє було нестерпно, тому він цілий рік прикидався, що не вірить.
Навіщо? беззвучно запитав Денис.