Андрій КрижевськийЕВОТОН: ПОЧАТОК
Вдень ці землі на півночі Африки перетворювалися на пекло. Високо у блакитному піднебессі ярилося сонце, сліпуче відбиваючись від піску, розпеченого, наче вулканічна лава. Якщо прислухатися, то можна почути шурхотіння піщинок, що пересипаються гарячими струмками під рвучкою силою гарячого вітру. Лише він панує серед непорушної тиші та похмурого спокою пустелі, яка без вагань відбирає життя кожного зухвальцяпорушника кордонів її володінь. Ступиш хоча б крок, і навіть подих твій зникне назавжди
Хоч куди подивишсядо самого обрію стеляться піски. Ані живої душі Знесилений Подорожній засапано дихав і ледве переступав обважнілими ногами. Позаду плентався верблюд: вірний господарюприречено чекав смерті. Подорожнього вже давно гнітила необхідність пристрелити сіромаху, аби не мучився. Та постійно гризла думка: а якщо після вбивства відданої істоти на обрії зявиться жаданий оазис? «Нізащо! Як мені жити після цього?»господар втовкмачував собі ці слова щоразу, коли за спиною лунали болісні стогони тварини. Сонце все лютішало. У голові загули дзвони, а навколишні звуки потроху нишкли і щезали. Проте він усе ще відчував пісок, який з кожним кроком засмоктував у себе і не бажав відпускати, ваблячи жаданим відпочинком. Рухаючись, Подорожній помічав, як слабшали та вже геть не відчувалися від утоми ноги, і тільки одна думка ще бриніла на поверхні свідомості: «Хіба він ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання і шелестіння піску. Іноді, коли на нього знову набігала хвиля бажаної неминучості, він намагався впевнитися, що вірний друг, як і раніше, поруч. Коли хвиля відпускала, а Подорожній приходив до тями, то розумів, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував біль: відкриті ділянки обпеченої шкіри відчували подих вітру і гарячий дотик сонця.
Та ноги рухалися Вони вже не корилися господаревому глузду і пересувалися самостійно Наче розуміли, що потрібно рухатися, і байдуже: куди і як! Подорожнього вже не принаджував, як раніше, рятівний оазис. Його зір невблаганно затьмарювався Рухався наосліп.
Нарешті, він побачив білий промінь сліпучого світла крізь заплющені повіки. Відчув ніжні дотики рук і лагідний голос. Ласкаве тепло огорнуло і пестило його з усіх боків. Потім усе повільно розчинилось у суцільній темряві
Подорожній опритомнів під високими пальмами на тканинах, розстелених на траві. Вдалині височіли бархани Біля вогнища сидів чоловік і мовчки дивився на таджин. Втомлений вигляд не псував витончені риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожній отямився, чоловік поволі перевів на нього свій погляд.
Подорожній усвідомив, що перед нимвиняткова Людина. Її очі ввібрали Всесвіт з його галактиками і законами, материнську любов і турботу про ближніх, мудрість усіх монахів і філософів планети.
Чоловік узяв глиняну тарілку, що лежала неподалік, і зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повітрі, посвіжілому після денної спеки. Поклавши на тарілку гарячі овочі й наливши у склянку воду, чоловік наблизився до Подорожнього та поставив їжу біля нього. Піймавши вдячний погляд гостя, рятівник повернувся до вогнища.
Подорожній єдиним духом випив склянку води, скуштував овочі й спробував підвестися. Та миттєво зрозумів марність своєї спроби. Йому не підкорялося тіло Рятівник дбайливо за ним спостерігав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу і тривоги. Різкими рухами голови він уперто намагався знайти когось поглядом!
Не я тебе врятував
Гість, зрозумівши всю гіркоту того, що трапилося, сумно відкинувся назад на розкинуті тканини і вдячно подивився крізь сльози у чисте небо.
ГЛАВА 1
Велфарій лежав на березі річки Ланг. Його блакитні очі вчаровувалися розкішною панорамою мальовничих лісостепів та ясного золотаво-червоного неба.
Повновода Ланг, найстрімкіша річка Патрії, владно прокладала собі шлях крізь барвисті долини, де хвилювалася повінь соковитих трав жовтого, зеленого, червоного, блакитного, а подекуди й фіолетового кольорів, вибухали діамантовим іскрінням дерева, білі та пухнасті, наче кульбаби, де-не-де зволожені акварельною ніжністю зеленого листя. В небі щойно зійшло друге сонце, і долини заливало сліпучо-білим і золотистим промінням. У дивовижні співи птахів впліталося дзюркотливе жебоніння цілющої води, що створювало ідеальні умови для безтурботного відпочинку та натхненних роздумів.
Велфарій мав міцну статуру. На обличчі патрійця темніла легка неголеність, чорняві пасма вільно спадали на високе чоло, ледь торкаючись широких густих брів. У молодому тілі відчувалася сила ентузіазму й нестримність.
Патрійці через низьку гравітацію мали середній зріст близько двох метрів, та сам Велфарій мав лише метр і вісімдесят сантиметрів.
Він завзято спостерігав за вихилясами риб-стрибунців, що ними аж кишіли глибини Лангу. Рибини виринали з води і, порхнувши поверхнею на вертикальних плавцях за течією, здійснювали карколомні стрибки, хапаючи на льоту трикрилих комах. Чималі місцеві комахи мали три крила: по одному з боків, а третє миготіло ззаду. Заплави Лангу вкривали зарості високих квітів з яскравими фіолетовими пелюстками. Солодкість їх щедрого нектару принаджувала силу-силенну трикрилих, змушуючи легковажних комах необачно знизитися. А риби-стрибунці тільки й чекали такої нагоди і, вигинисто лавіруючи плавцями над хвилями, хапали здобич, не гаючи часу.
Дивлячись на вибрики річкових мешканців, Велфарій обмірковував свою долю. Сто пятдесят років тому його свідомість матеріалізувалася у тілі, розпочавши новий виток свого вдосконалення, і для нього, як і для всіх жителів Патрії, було зроблено мапу життяШлях. Той містив у собі провідні, вирішальні моменти подійТочки, які неодмінно відбудуться у житті незалежно від волі Велфарія. Їхня якість і глибина залежали від щосекундного здійснюваного ним вибору. Точки звязувалися мінливими і рухливими варіантами-лініями. Виходило, що час між Точками утримував мільярди ймовірностей потенційних варіантівліній. І лише від волі власника Шляху залежало, який варіант почне втілюватись у його житті. Утім, існував аспект, що віддавна турбував Велфарія. Річ у тім, що на його Шляху місце, призначене для наступної Точки, залишалося порожнім. І це був перший і єдиний випадок в історії патрійської цивілізації.
Друге сонце піднялося з-за обрію і вже гарненько припікало, тому риби-стрибунці, переловивши досхочу трикрилих, залягли на дно Лангу. Птахи теж позмовкали, поблизу виразно чулося лише дзюрчання річки. Велфарій перевернувся з одного боку на інший і подивився у височінь, охоплюючи зором небесний простір між двома світилами. Він усвідомлював, що пронизує поглядом не звичайне небо, а запаморочливу космічну порожнечу, що сягала на фантастично велику відстань за межі Патрії та його галактики. У голові й тілі зявилося відчуття розширення. Потім він уявив, що летить на планеті разом із зірками в космічному просторі. Потім у голові тоненько задзвеніло. І, нарешті, чіпко утримуючи подумки цю реальність, він фізично відчув себе частиною безмежного Всесвіту, разом зі своєю планетою, зірками і галактикою. По шкірі сипонув холод, і волосся стало дибки
Він почав займатися такими вправами ще з раннього дитинства. А коли шістдесят років тому вперше в житті полетів до іншої зоряної системи, то враження від справжнього космосу, який пізнав і внутрішнім чуттєвим, і зовнішнім фізичним сприйняттями, цілком співпало з уявними картинами дитинства. Це завжди було для нього ефективною і чудовою можливістю заглибитися у спокій.
Раптом Велфарій відчув Виклик свого колегиАлмія. Виклик на Патрії означав переміщення інформації у просторі від одного патрійця до іншого. Така передача відбувалася завдяки відкритим наукою властивостям простору і підвищенню здібностей головного мозку представників цієї цивілізації.
Алмій працював співробітником Центру космології в Інституті науки. Інститут науки був єдиним центром наукових досліджень та освіти, який замінив собою всі університети, інститути, академії та школи. Це відбулося за часів Великої Уніфікації: у період історії цивілізації, коли повсюдно відбувалося обєднання різних сфер життя суспільства, насамперед у громадській, мистецькій та науковій галузях.