Тетяна КовтунПолонез для мера
Перша глава
Зранку ніщо не віщувало дощу, ближче до десятої свіжий вітерець й узагалі розігнав мінливі хмарки на небі. Весна, що стрімко накочувалася на місто, змінювала все з дбайливістю молодої господині: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарів, розправляла над містом віяло сонячних променів і нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранків. Міський стадіон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розміщувався анонс про сьогоднішню подіюфутбольний турнір серед підліткових команд. «Мабуть, усі вже на місці», подумав Верес і пришвидшив ходу. Біля арки, що вела до стадіону, на нього чекалияк-не-як Олександр Володимирович був не останнім учасником наступного дійства.
Уявляю, як ви переживали через погоду. Пять градусів теплаце успіх! Удень ще потеплішає,сказав генерал, тиснучи руку чоловіку, який зустрів його біля входу. Ним був голова районної держадміністрації Петро Компанець.
Молодіжні команди вже розмістились у роздягальнях. Але засиджуватися там ніхто не збирався. Найбільш нетерплячі вибігли з мячем на поле.
Газон що треба, похвалив Верес. Ставний генерал ще памятав, як і сам колись залюбки ганяв мяча з колегами.
Багатьох молодих гравців він знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганої компанії ще за часів свого керування міською міліцією.
Компанець помітив, яким жадібним поглядом Олександр Володимирович дивиться на підлітків, і чомусь запитав:
А де твій Владислав?
Я відправив його до Лондона.
Команди вишикувалися на полі, і після свистка судді гра розпочалася.
Потім, під час перерви, були традиційні канапки. Петро розпитував:
А що ж то за навчання у Великобританії?
Улітку син навчався на курсах з вивчення англійської. А потім йому запропонували скласти вступні іспити до коледжу. Склав. Залишився.
Неохочий ти на слова, хитнув головою голова райдержадміністрації,та це й непогано. Зате, коли щось пообіцяєш, то зробиш. Молодець! Допоміг знайти спонсорів для турніру
Олександр Володимирович мовчки дивився у бік стадіону, і неможливо було здогадатися, про що він зараз думає.
Компанець копнув кінцем чобота якийсь мяч, розвернувсь, підійшов впритул і подивився просто у вічі своєму гостю.
Слухай-но, а чому б тобі не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Місту потрібен такий голова!
Той не відсторонився, витримав погляд і сказав просто:
Хто такий мер? Володар смітників! Це не для мене.
Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петрові руку і заодно тицьнув йому свої нові візитки. Тієї миті з його кишені вислизнула фотографія дружини і сина, які, обійнявшись, сиділи на березі моря. Чоловік легко підхопив знімок на льоту і повернув його на місце.
Оце добре! зрадів Компанець, кинувши оком на світлину. Але я не бачу у візитці твого домашнього телефону.
А в мене його нема.
Як? При такій посаді
Він мені не потрібен. Бувай!
Службове приміщення зустріло генерала запахом старих меблів. У кабінеті озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з міністерства. Верес рвучко відчинив двері.
Тобі нагадати, де ти працюєш? сварився голос у слухавці.Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнір! Тобі робити нічого?
Я очолюю футбольну федерацію області і вважаю, це частина нашої профілактичної роботи серед молоді.
На тому кінці дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.
Час тобі позбутися цієї посади. Футболце поле для бізнесу. Передай крісло комусь молодшому, а сам відійди! Щоб я більше про це не чув!
Слухаюсь! Будуть якісь розпорядження?
Так. Підготуй звіт щодо замовних убивств, які скоєно останнім часом в області. Розберись, хто там мутить воду. Доповідатимеш у понеділок!
Але ж сьогодні вже субота.
Гаразд, чекаю твого звіту у середу. Бувай.
Верес натиснув на кнопку на столі. Увійшов помічник на імя Дзен. Це був тямущий молодий чоловік із зовнішністю шанувальника східних бойових мистецтв.
Усі справи, повязані із замовними убивствами мені на стіл. Швидко!
Першу теку мали б принести не раніше як за півгодини. Генерал відчув раптову втомуне так фізичну, як моральну. Йому забракло повітря, і він розчинив вікно. Чомусь відразу пригадалась інша веснаколи батько навідріз заборонив йому вступати до міліцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалі волів не говорити про правоохоронні органи, суддів і прокуратуру. У тридцять сьомому році за звинуваченням у зраді розстріляли його рідного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять років, тато пояснив йому, що дядька реабілітували. Тоді хлопець так і не зрозумів до пуття, що це означає. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацією факту? Повернула родині замість живої людини мертвий рядок із довжелезного списку репресованих, по тому реабілітованих. Але ж за цим рядком стояла не тільки смерть молодого льотчика, а й поневіряння його сімї і решти родичів. Одні залишились у Сибіру, інші вимушено оселились у Казахстані.
Згодом, після закінчення Другої світової війни, Володимирбрат льотчика-«зрадника»з бойовими пораненнями повернувся в Україну, до рідного міста і одружився на випускниці педінституту. Освіта у родині цінувалася понад усе. Пращури по батьківській лінії належали до ополяченої української шляхти католицького віросповідання. Дідусь-інженер зі своїм самодостатнім характером, відсутністю комплексів меншовартості, периферійності, ерудицією у різних галузях знань був у родині взірцем. Його наслідував дядько, який захопився авіацією. А татоВолодимирне здобув вищої освіти. Зате у сімї Вересів шанували музику і образотворче мистецтво. З-поміж улюблених мелодій батька був «Полонез Огінського», який нагадував про пережиту тугу за батьківщиною. «Цінуй, сину, те, що ми живемо у себе вдома, а не на чужині, як твоя тітка із Свердловська».
На догоду батькові, молодший Верес вступив до гідротехнікуму і закінчив його з відзнакою. Але потім-таки подався вчитися на міліціонера, тому що з шістнадцяти років мріяв стати слідчим. У кримінальних розслідуваннях шукав прямі відповіді на те, що є злом, а що добром. Але чому дядька засудили і розстрілялице питання для Сашка довго ще залишалося відкритим.
Олександр Володимирович знав, що колеги цінують його думку. Знав і те, що його внутрішня свобода і самоповага подобалися не всім. Та він сприймав упереджене ставлення до себе з поблажливістю сильної людини, яка вибачає страх слабких. Після багатьох років роботи в органах міліції він дійшов до посади заступника начальника обласної міліціїкерівника кримінального розшуку. Роки не змінили головного, з чим розпочав він міліцейську службу, а саметого джерела порядку, що закладене, як він вважав, усередині кожної людини. За будь-яких політичних і економічних зсувів базовим принципом існування суспільства є закон, вважав Верес. Це його переконання тільки зміцнилося після навчання на кафедрі права під егідою ЮНЕСКО.
Генерал навіщось відкрив шухляду стола. До рук потрапила роздруківка останнього семінару, в якому брав участь. «Проблема універсальності прав людини. Міжнародні, регіональні та національні стандарти»значилося на обкладинці. Тоді ж, два роки тому в Уральському університеті, Верес познайомився з Олександром Линенком. З тим самим працівником спецслужб, про якого згодом писали у російській пресі, що він «втік» до Великобританії разом із службовими таємницями. Минулого літа вони випадково здибались у Лондоні. То була щаслива зустріч. Дякуючи Линенку, Владислав мав надійний прихисток і перспективу гарного навчання.
Університетський диплом, відповідно до якого Верес став фахівцем з питань прав людини, в управлінні сприйняли немов якусь чергову «галочку» в анкеті свого працівника. Про існування кафедри ЮНЕСКО тут і не чули. Від керівника кримінального розшуку вимагалася щоденна невтомна праця, а не широка обізнаність з європейським правом. Хизуватися цими знаннями йому б ніхто не дозволив. Це, швидше, був привілей міністра. Але Верес час від час міг ввернути словечко, видати хльостку фразу, від якої міліцейське начальство втрачало мову. Можливо, через це декому з них було незатишно поряд з таким нетиповим працівником. Олександр Володимирович і сам відчував, що йому вже не так легко, як раніше, знаходити спільну мову з колегами по управлінню внутрішніх справ. Хоча його тут знали вже понад тридцять років як облупленого.