Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?
Рот помякшав.
Ти той, що кохав богиню смерті?
Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.
Це він,заявив Яма. Тоді запитав:Хто ти, чоловіче?
Я? Яніщо,відказав той.Якийсь листочок у вирі. Пірїнка на вітрі...
Шкода,мовив Яма,бо у світі й так задосить листя й піря, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що тивін.
Я...він знову примружився,Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...
Ти був Сем Великодухий, Будда. Памятаєш?
Може, і був...
В очах його повільно розгорявся вогонь.
Так,мовив він зрештою.Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанинилюди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...
І ти програв,зауважив Яма.
Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.
Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.
Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.
Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією тиаватар Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.
Сем заплющив очі.
І ти посмів мене вернути?
Саме так.
Я весь час був свідомий мого стану.
Я так і думав.
Його очі розплющились і спалахнули.
І все одно посмів викликати мене звідти?
Так.
Сем похнюпився.
Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?
Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вченняі твого макявеллівського інтриганства.
Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.
Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:
Ти нам потрібний, Семе!
Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислівї: котрий кінь тягне, того ще й бють.
Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.
Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.
Людство тішиться,зауважив Будда.
Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.
Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.
Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:
Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.
Ану ж ти хибно трактуєш його намагання?спитав Тек.
Що-що?
Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.
І що з того?
Він мружиться. Погано бачить?
Ні.
То чому ж тоді мружиться?
Щоб ліпше вивчити насінину.
Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в обєкті чогось, що приведе до звільнення субєкта. Ні.
То що ж він робить?
Протилежне.
Протилежне?
Вивчає обєкт, обмірковує його принципи, прагнучи увязнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї, ілюзії світу.
Гадаю, Теку, ти маєш рацію!сказала Ратрі.Як йому можна допомогти?
Точно не знаю, пані.
Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.
Ти розчовпав те, чого я не зміг,визнав він.Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.
То що ж нам робити?повторила Ратрі.
Довго гуляти з ним на лоні природи,відказав Яма.Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питватут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...
Хіба що трохи, смертобоже,сказав Тек.
У Яминих очах стрибнуло полумя, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.
Що ж, малий, ти відплатив,визнав Яма,за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.
Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.
Підкажи-но нам, Теку-розумнику,бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом,як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?
Тек уклонився й Ратрі.
Як і запропонував Яма,ствердив він.Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгіря. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.
Хай буде так,прорік Яма, і так було.
Дальшими тижнями Сем дедалі нетерплячіше очікував чергової прогулянки: спершу з легким передчуттям приємності, тоді з помірним запалом і врешті-рештіз пекучим нетерпінням. Він узяв звичку гуляти на самоті й робив це все довше й довше: спочатку кілька годин зранку, потім і зранку, і ввечері. Відтак став виходити на цілий день, а інколище й на цілу ніч.
Наприкінці третього тижня Яма й Ратрі обговорювали це рано-вранці на веранді.
Не подобається це мені,сказав Яма.Ми не можемо ображати його, навязуючи своє товариство тепер, коли він його не бажає. Але ж там небезпечно, особливо для переродженого, як-от він. Ліпше б нам знати, як він проводить свій час.
Хоч би що він робив, це допомагає йому вичуняти,мовила Ратрі, запхнувши до рота тістечко й змахнувши пухлявою рукою.Він уже не такий відсторонений. Більше говорить, навіть жартує. Пє вино, яке ми йому даємо. Його апетит повертається.
Та як натрапить він на посланця Тримурті, то може настати йому край.
Ратрі поволі жувала.
Проте не дуже ймовірно, що хтось із них никає десь тут саме тепер,заявила вона.Звірі бачитимуть у ньому дитя й не скривдять. Люди думатимуть, що вінсвятий пустельник. Демони ж його здавна бояться, тож поважають.
Але Яма лиш похитав головою.
Владарко, не все так просто. Хоч я й розібрав більшість своєї апаратури та сховав її за сотні ліг звідси, але такий інтенсивний енергообмін, до якого я вдався, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди навідаються. Я застосував екрани й глушники, та в деяких колах уся ця округа, напевне, привернула таку увагу, ніби на мапі затанцював Світовий вогонь. Невдовзі мусимо знятися з місця. Я б волів дочекатися, доки наш підопічний повністю одужає, але...
А чи не можуть якісь природні сили давати такі самі енергетичні ефекти, що й твоя праця?
Звісно, і вони таки трапляються в цій місцинісаме тому я й вибрав її для нашої бази. Тож, може, усе обійдеться. Та маю сумнів. Мої шпигуни по селах поки що не доповідають ні про що незвичайне. Але дехто стверджує, ніби в день його вороття в небі над округою бачили громову колісницю, що промайнула на гребені бурі, мовби полюючи. Було то далеко звідси, та я не вірю, що це випадковість.
Але ж вона не поверталася.
Принаймні нам про це не відомо. Та боюся...
То вирушаймо відразу. Я-бо знаю, що твої передчуття варті уваги. Ти ж наймогутніший із-поміж упалих. А от мені хоч на кілька хвилин погарнішатиі то вже вкрай важко...
Сили мої,сказав Яма, підливаючи їй чаю,залишилися цілі, бо вони не того роду, що твої.
На цьому він усміхнувся, продемонструвавши рівні ряди довгих блискучих зубів. Усмішка ця захопила край шраму на лівій щоці й так піднялася аж до кутика ока. Він підморгнув, щоб поставити на цьому крапку, і повів далі:
Вагомий складник моєї могутностізнання. Відібрати їх у мене не могли навіть кармовладці. Однак могутність більшості богів спирається на фізіологічні особливості, що їх вони почасти втрачають, утілившись наново. Розум, якось це все памятаючи, згодом певною мірою змінює тіло, породжуючи новий гомеостаз, уможливлюючи поступове повернення могутності. Справді, моя міць вертається швидко й уже вся при мені. Та навіть без неї я можу воювати знанням, і цесила.
Ратрі сьорбнула чаю.
Хай би з якого джерела була твоя сила, та якщо вона підказує вшиватися, то мусимо вшиватися. Як скоро?
Яма розкрив кисет і, говорячи, почав крутити цигарку. Його смагляві гнучкі пальці, хтозна-вкотре зауважила вона, рухалися так, ніби грали на музичному інструменті.
Скажімо, не варто затримуватись тут довше, ніж іще тиждень, щонайбільшедесять днів. До того часу треба відлучити його від цієї місцевості.
Вона кивнула.
І куди ж далі?
Мабуть, до котроїсь південної державки, де нашого приїзду-відїзду ніхто й не завважить.
Він прикурив і затягнувся.
Маю ліпшу ідею,запропонувала вона.Знай, що під іменем смертної яхазяйка Палацу Ками в Хайпурі.
Себто Курварію, мадам?
Вона спохмурніла.
Простолюд і справді часто так його називає; і не кажи на мене «мадам» у тому самому реченні, бо це відгонить прадавнім натяком. Це осередок відпочинку, насолоди й благочестя... А також чи не головне джерело моїх доходів. Там, гадаю, буде добрий сховок для нашого підопічного; він буде оклигувати, а мипланувати.
Яма ляснув себе по стегні.
Авжеж! Авжеж! Хто шукатиме Будду в бурдеї, га? Добренно! Пречудово! То гайда до Хайпура, люба богине, до Хайпура й Палацу кохання!
Ратрі встала й тупнула сандалією по підлоговій плитці.
Не смій говорити про мій закладу такому тоні!
Він опустив очі й через силу стер усміх зі свого обличчя. Відтак устав і вклонився.
Даруй мені, люба Ратрі, але це зізнання було таке раптове...тут він закашлявся й відвернувся. Повернувшись назад, був сповнений стриманості й поштивості. Повів далі:...що мене заскочила явна невідповідність. Та тепер я й справді бачу: цемудрий задум. Найдосконаліше прикриття, джерело не тільки твого добробуту, а й особистих таємниць купців, воїнів і жерців. Невіддільний складник життя суспільства. Запорука твого статусу, твого права голосу в громадських справах. Богчи не найдавніша професія у світі. Тому нам, упалим, більше ніж личить таїтися за палісадом іншої такої поважної традиції. Схиляюся перед тобою. Дякую за твою мудрість і завбачливість. Я не кпитиму з підприємливості благодійниці та співзмовниці. Власне, я вже й не дочекаюся, коли туди потраплю.
Вона всміхнулася та знову сіла.
Приймаю твоє єлейне вибачення, о зміїний сину. Хай би що сталося, довго сердитися на тебе просто неможливо. Налий, будь ласкав, іще трохи чаю.
Відкинувшись на спинки крісел, Ратрі попивала чай, а Яма покурював. Завіса віддаленого атмосферного фронту затулила пів краєвиду. Та на них і досі світило сонечко, а верандою гуляв прохолодний вітерець.
Ти ж бачив залізний перстень на його пальці?спитала Ратрі, поїдаючи чергове тістечко.
Так.
Знаєш, звідки він у нього?
Не знаю.
І я. Але, здається, нам варто це вияснити.
Еге ж.
І як ми до цього візьмемося?
Я доручив цю робітку Текові, який ліпше пристосований до лісу, аніж ми. Він саме йде його слідом.
Ратрі кивнула:
Добре.
Чув я,мовив Яма,ніби боги й досі, бува, навідують найвидатніші Камині палаци на землі, зазвичай у зміненій подобі, але подеколи в повній величі. Чи правда це?
Так. І року не минуло, як до нас у Хайпурі заходив владар Індра. Десь зо три роки тому заглядав лже-Крішна. З усіх Небесних найбільше переляку в обслуги викликає саме Крішна Невтомний. Бешкетував він у нас цілий місяць, поламав чимало меблів і змусив викликати не одного лікаря. Ледь не дочиста знищив наші запаси вина й харчів. А якось однієї ночі ну грати на своїй свирілцізробив би це старий Крішна, то можна було б йому ледь не все вибачити. Але цього разу справдешніх чарів ми не почули, бо ж є тільки один істинний Крішна, темношкірий і волохатий, із червонющими палкими очима. А цей знай лише танцював на столах, спричинив неабиякий безлад, та й акомпанемент його був так собі.