Вікторія АндрусівВАГОН 13
ПЕРЕДМОВА
Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кілька тижнів із життя пересічного провінційного містечка, розташованого на кордоні з Європою. Реальні люди, реальні події, словом, просто одна з історій І навіть зачепивши злободенні проблеми сучасного суспільстватакі, як підліткові конфлікти, спровоковані відмінністю «у статусі», чи незахищеність певних верств населення, чудово розумієш: історія не вартувала би нічого, якби все, що трапилося, не трапилося насправді наприкінці 2013-го
1. НІНА
Відчиняйте нарешті Девята Натовп підпирав броньовані двері приміщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крізь загратоване вікно раз у раз вигулькувала чиясь голова і тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовні: «Ото голота За дармову кістку готові горло одне одному перегризти»
Що ви заторохтіли? Може, цілу революцію тут затієте?. Сказаноприйом товару Огрядна тітонька з посіченим на кінчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотіла, відмикаючи із середини замок. Не дадуть навіть тюки розпакувати.
Але натовп вже не прислухався до її бурмотіннящойно у дверях засяяла щілина, ринув у напівтемне приміщення, перевантажене стосами мотлоху, від якого смерділо чи то септичною хімією, а чи щурячою отрутоюхто його знає. І вже не було до жінки з вибіленими стріпками на голові жодної справи, адже тут головнене гаяти часу. Серед териконів накиданого абияк одягу, що напередодні перетнув кордон під захистом чарівного слова «гуманітарка», вдавалося напорпати цілком пристойні речі, часом навіть новісінькі, з лейбами європейських фірм, з тієї чи іншої причини так і не відірваними попередніми вередливими власниками.
Над териконами вздовж усього приміщення теліпалося зшите з двох клаптів простирадло, на якому гуашшю чиясь невміла рука вивела: «Одяг з Європи. Всепо пять.»
Ніна стояла осторонь, терпляче вичікуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох місць, куди Любчик соромився її супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупібрала його за руку й приводила до гуртівні, аби не купувати «на око», адже крам «Все по пять» не підлягав обміну чи поверненню. Але наразі Любчикушістнадцять, і підліткові амбіції вирували у хлопячих допитливих мізках.
Мамцю (від отого «мамцю» її завжди обволікало теплом), чому ми не можемо піти до звичайного магазину й купити все, що треба? Допитувався змалечку, не розуміючи, для чого ж існує безліч нарядних, з вимитими до прозорості вітринами «бутиків», з яких всміхаються, ваблячи перехожих, розкішні продавчині.Мамцю, переважна більшість дітей у класі навіть не здогадуються про існування мотлосховищ, де все по пять.
У Ніни стискалося, однак не виплескувалапояснювала коротко: «Подякуй державі за наше жебрацтво». Але якось, кілька років тому, наважилася на серйозну бесіду.
Розумієш, Любчику, часом життя складається не зовсім так, як хотілося б, чи як мріялося у дитинствіЗважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважує все почуте. Колись давно, коли мені було трохи більше років, аніж зараз тобі, я мріяла працювати на залізній дорозі. Твій дідо і бабця працювали на залізниці, і все моє життя було повязане з нею Я не засинала, не провівши думками київський потяг, що прибував рівно о девятійрівномірний грюкіт коліс заколисував краще за колискову А прокидалася, коли вранці о сьомій відбував львівський, і він слугував мені будильником Я знала на память розклад усіх маршрутів, я знала, як розводяться й зводяться колії, і ще безліч речей, яких переважна більшість інших дітей не знають
То як це стосується крамниць? Любчик намагався упіймати логічний ланцюжок від свого запитання до маминого екскурсу до минулого.
Не поспішай, зараз ти все зрозумієш, всміхалася до сина із жалем у серці.Я мріяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвідомлювала, що цеєдина нагода побачити світ І якби ти знав, яка радість охопила моє серце, коли по закінченню школи вперше у житті я вдягнула на себе синю новісіньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон Вагон під номером тринадцять До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механіком той потяг, вимагав керівництво замінити мені вагон із забобонних міркувань. А я його просила: «Облиш Для мене цещаслива цифра» Отак і подорожувала світами у вагоні під тринадцятим номером Допоки
Що допоки? Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.
Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив
І що? Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.
І щощо? Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. Стала інвалідом, ось що
Але мамцю Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? Любчикові уривався терпець.
А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неїце нікому не потрібний тягар, якого збутися важко Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де всепо пять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш
Любчик мовчав, щось обмірковував, і врешті озвався:
Тож дідо був правий
Ніна стріпонулася від несподіваного висновку:
До чого тут дідо, Любчику? Знову пожалкувала, що затіяла дорослу розмову надто рано як на його вік.
До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном Ця цифра приносить нещастя
А-а-а, ти про це, розсміялася, то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, і нічого не змінилось би, незалежно від номера вагону У кожної людини є доля Але то нічого. Буде ще свято й на нашій вулиці
Любчикові тоді було дванадцять. Більше про крамницю «Все по-пять» він не перепитував. Просто віднедавна припинив Ніну супроводжувати.
Ота розмова ожила наразі у Ніниній голові, немов біблейська притча. І їй стало чомусь неймовірно огидно стояти отут, поруч обдертої гуртівні, вичікуючи, поки розсмокчеться знавіснілий від зубожіння натовп. Потупцювала ще трохи на місці, спостерігаючи, як один за одним з важких залізних дверей вивалюють людихто, притискаючи соромязливо до грудей торбу з кількома вибраними «шматами», а хтоз цілими клунками, спокусившись на доступність краму. Ї їй чомусь розхотілося заходити досередини, вдихати сморід хімії, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморські бактерії, слухати дзявкання облізлої нахабної продав чині, для якої отой жалюгідний крам має більшу цінність, як ті люди, які поруч нього товчуться.
І по недовгих роздумах Ніна рушила у інший від крамниці бік Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалутуди, де у закапелку сходяться й розходяться залізничні колії, а поруч тулиться до рейок їхня з Любчиком халабуда, яку після негоди на робочому місці їй «любязно» надали у довічне користування
Тук-тук, тук-тук Відбивав злагоджено речитатив потяг, що стрімко наближався їй на зустріч Тук-тук, тук-тук співали рейки її улюблену мелодію
Московський Несхибно визначила Ніна. Значить, зараз пятнадцята сорок.
У неї ніколи не було годинника. Втім, їй не потрібен був годинник. У неї особистий відлік часу Тук-тук
2. ТОНЯ
Михайле, ти забув завязати краватку Розплющивши очі, Тоня спостерігала за чоловіком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранці він щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогодні чоловіковий відїзд на роботу відбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходінням та грюкотом умисне намагався її розбудити. Він не припасовував прискіпливо перед люстром краватку, фіксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця піт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеної жертви на псячих боях. Наразі комір Михайлової сорочки коливався у «вільному плаванні» й, судячи з його переполоханої поведінки, краватку чіпляти він і не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що відбувається.