Ганна РучайСмугастий мов життя
Роман
Частина перша
Відкіля беруться погані хлопчики
Коли навчишся бачити, як твій шлях збігає за обрій, як бринить на вітрі сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвість, мов сонну осінню кузьку, знизу, з пітьми, підіймають зміїні голови кровожерні спогади.
Ти ще не боїшся їх, ти спокійний і свідомий скорого завершення земних мандрів. Хтось із нас уже бреде собі неквапно узбіччям, залишаючи невиразні сліди на куряві, та з нещирою іронією поглядає на інших, тобто на такі самі роздовбані «жигулята» й «тракторці», що торохтять ледь попереду, а хтось іще зухвало, не озираючись, крокує білою смугою й тільки ледь здригається від гарячого подиху, коли чужі долі з гулом і свистом переганяють його на іномарках. Але й до того, й до іншого спогади однаково невблаганні. Що далі ти йдеш, то ближче вони підкрадаються. І коли нарешті обступлять так, що ні дихнути, ні поворухнутися в щільному колі образів минулого, здавалося, забутого, починаєш упізнавати голоси ЗВІДТИ в кожній випадковій фразі, у кожнім вигуку серед юрби.
І мимоволі сходиш з узбіччя в гарячий курний бурян, аби зірвати двійко здичавілих яблук у нічийому нині, а колись колгоспному саду
Виявляється, ти просто сидиш на високій межі, по коліна в ще доволі свіжій і по-літньому запашній траві. Тільки й хотілосявловити запах дитинства, сонячної волі без тягаря чужих провин на власному сумлінні.
А ці набридливі голоси рвуться і рвуться у твою, здавалося б, сьогодні таку порожню, таку сонячну свідомість:
Нє, ну ви подивіться на них! Хіба ж це діти?! Та тут через одноготюрма плаче
«Тюрма не плаче, жінко, тюрма сміється і співа», сказати б їй, так який сенс? Хіба вона зміниться від чиїхось там слів?
Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всі гарні вчителі схожі один на одного, а кожен поганийпоганий по-своєму». І все-таки не смішно.
Хлопчики, напевне, десь класі в сьомому
Саме таким він і починав
А ці діти тільки й того, що яблуками кидаються. Ні щоб акуратно складати в дбайливо розставлені на траві ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного і строгого барабанщика, гідного путівки в Артек, яким був Геник до приїзду в це трикляте місто!
Він плакав цілу дорогу, як ніколи в житті. Такі великі сльози, такими рясними потоками ніколи раніше не лилися по його щоках. Ніякий біль ні раніше, ні згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли він побачив місто свого нового життя
Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у світі. Там жили герої. Не ті, що їх показували в кіно, не командири й чекістиінші, про кого сусіди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геників батько казав, що ті дядьки «пройшли табори». Це були суворі чоловіки, синьо поплямовані рясним татуюванням, часто й зі шрамами, всі як один просмажені чи то сонцем, чи пекучими вітрами, посічені зморшками, в які повїдалася чорна або червоняста пилюга ближніх і дальніх шахт, ніби з пекла вирвалися. Змалечку Геник відчував побожний жах перед ними.
Вони говорили власною, хоч і мало зрозумілою дітям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людині незмивне тавро. І головнеГеників батько був для них «своїм», бо десь-то й колись вони всі працювали пліч-о-пліч«вольний» і «хімік». І було в цьому похмурому братерстві для Геника щось вище за звичнепіонерське й комсомольське А признатися в цьому він не мав права.
Років із шести брат Вовка брав малого з собою на вечірні «проходки». На хлопчину ніхто з братових товаришів не звертав уваги, і він міг скільки завгодно в захваті витріщатися на молодих «вольноотпущенних», із якими Вовка вітався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настільки чорні й посічені, як старі батькові знайомі, але з ними можна було нічого не боятися. Навпакийого брата боялись усі його однокласникисаме тому, що він так відверто знається З ТИМИ.
Геник жадібно ловив незрозумілі фрази, подумки повторював і заучував, сам собі «в умі» пояснюючи по-своєму їхні страшні слова, чвиркнуті разом зі слиною через губу, й усім серцем прагнув теж стати такимнічним жахом усіх «слабаків».
У каламутну пору свого життя йому належало тільки з чуток дізнатися, що місто мрії Свердловськ перейменували «назад»на Єкатеринбург, що там колись відбулася звіряча розправа над царською сімєю, але це вже для Геника нічого не змінило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим і захаращеним заводськими складами містом «вольнооппущених» і «хіміків», раєм для того, хто мріє прожити справжнє «чоловіче» життяяк батько, Цар і Бог малого Геника.
Батько любив, здавалося тільки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означає те слово, бо мав набагато більший клопітсилкувався збагнути, що єднає батька зі світом «лагерних», але так і не впорався з цим.
У тепер уже легендарному для Геника Свердловську він, відмінник і шкільний барабанщик, залюбки вивчав абетку двірських і вуличних правил, опановував науку протистояння робітничих районів, складав іспити поки що більше для характеру, ніж для кулаків.
І після всього цьогов сонне царство, у застояне болото
Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо
Там він устиг завоювати право ні перед ким не схиляти голови, жорстко відстоювати своє «я» і домагатися вільного існування в такому вигляді, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.
А тут належало все починати з нуля.
Завойовувати двір.
Завойовувати вулицю.
Завойовувати клас
Але спочаткузавойовувати себеправо гаркавити, вимовляти власне прізвище на розкотистий французький манірґрасируючи, як сказали б тепер.
Відтепер він не Геник, а Чужий, Гаркавий
«Дурненький»
Коли в тебе є все, що потрібно, не замислюуєшся, звідки це береться. Воно є і буде завжди, як сонце в небі. Так, напевно, думають усі діти. Єтому, що так має бути.
Ідеальна картинка кінця 60-х, чорно-біла, намальована для підручника з англійської мови. Зашторене вікно, настільна лампа освітлює клаптик стіни зі шпалерами в квіточки і круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навіть, здається, чути розміряне цокання. Затишно, чисто, всі речі на давно визначених місцях, тільки чомусь трішечки тривожно. Вечір, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильні» хлопчики роблять уроки.
«Правильні» хлопчикице хлопчики з порядних робітничих родин, трішки шибайголови, трішки верховоди у вуличних витівках, але загаломцілком благополучні. Особливо ті, у кого є старші брати, що дають «правильні» установки: нормальний пацан повинен уміти битися, алетільки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на свої літаі поготів
Брата Вовку цієї осені провели до армії, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого братато це марнувати дорогоцінне здоров'я на такі дрібниці, як шкільне навчання. Читати-писати вмієш? І добре! А далітаксі доправить!
Геник не зовсім розумів, як це можнабути «розумним» на вулиці й настільки дурним у житті. Але вуличне життяжиття загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настільки ж і привабливе
Годинник знає свою справу. Працюй чи мрій, а вже не багато й не малопів на сьому. Час для міжсезоння не ранній. Коли за вікном вітер і дощ, о цій порі всі давно вже вдома.
Навіть якось псує вечірній затишок неприродна тиша в квартирі
Не дивно, що на пронизливий дзвінок хлопчина кинувся з радістю. Звичайно, це батько!
У півмороці коридору (світла в поспіху не ввімкнув) розгледів лише постать у звичному батьківському півпальті.
Геник прожогом кинувся в кімнату, схопив зі столу зошита, щоб продемонструвати свої успіхи й почути трішки неуважне, трішки стомлене, але таке важливе в цей незрозуміло-тривожний вечір: «Добре, синку Давай-но вечеряти».
І тільки коли вже стояв на порозі, стискаючи зошит у руці, розгледів, що ввійшов зовсім не батько! Тільки півпальто і схоже.