Ева Гата - Музичні фрески

Ева ГатаМузичні фрески

1. Мелодія для скрипки і гітари

За вікном яскраво сяє сонце. Після безперервного триденного дощу воно сьогоднішістнадцятого травняособливо сліпуче. Природа вмить ожила під його лагідними променями: листочки, наче за помахом чарівної палички, змінили колір з буро-зелених на яскраво-смарагдові, а квіти на клумбах радісно підняли голівки.

Віднині починається новий відлік часу. Минуле вже виконало свої функціїподарувало безцінний досвід, а тепер йому час канути в Лету. Від того позначеного долею дня минула вічністьцілий рік, два місяці і десять днів! Чи могло б усе відбутися інакше? Безперечно, ні. Саме так мало статися.

Нарешті він уже знає, що має робити: сів за стіл, поклав перед собою білий конверт, на якому великими літерами написав «Лист собі», спонтанно дістав із шухляди чистий аркуш паперу і замислився Він не мав жодного уявлення, з чого почати, та згодом, трохи поміркувавши, написав нагорі: «Учора». Відклав ручку. Такий заголовок йому сподобався, адже вчорашній день змінив усе до невпізнання, а найбільшелюдину, яку він називав «Я».

Важливо детально описати кожну _{дрібницю}, бо тоді приховане стає видимим. Він знову взявся за ручку, та раптом якась сила зупинила руку. Не цілком правильно. Вчорашній день має свою передмову і є лише вершечком велетенського айсберга. Серце підказувало: емоції, що назбиралися за рік, два місяці і десять днів, нікуди не зникли, а лише принишкли в закутках душі, очікуючи слушного моменту нагадати про себе. Жити з ними далі не мав жодного бажання, треба негайно позбутися цього надокучливого тягаря. Він витягнув ще один аркуш і написав «Передучора».

Передучора

Я її ненавиджу. Від однієї згадки про неї всередині все перевертається, а серце так щемить, що страшно. Справжня кара Господня. Навіщо ця жінка трапилася на моєму шляху? Невже для того, щоб мучити до кінця днів? Чи настане колись благословенна година, коли нарешті позбудуся цього фантома? Він переслідує мене і вдень, і вночі. Найбільше боюся безсоння У голову, попри мою волю, лізуть надокучливі спогади про наші зустрічі Мучуся цілу ніч і лише над ранок поринаю у марево. Прокидаюся мов очманілий, а свідомість розпачливо шепоче, що ми ніколи не побачимося.

Яка радість забутися хоча б на кілька годин і не згадувати про неї. Треба ж душі інколи перепочити, не може вона безперервно боліти. Звичайно, найліпший лікзнову закохатися, але це неможливо. У кожній іншій жінці я шукаю її риси. Лише щоденна рутина допомагає тимчасово стерти з памяті її образ.

Через неї я став підневільним рабом минулого, що пявкою присмокталося до душі. Чим далі час віддаляє нас одне від одного, мов промені одного кута, тим яскравіше спалахують у памяті спогади про наші побачення. Вогненними іскрами вони вириваються невідомо звідки, безжалісно обпікаючи нутро. Вже не залишилося і міліметра живого місця, серце моє вкрили жахливі струпи, що без перерви кровоточать. Найменша дрібниця, повязана з тими часами, завдає нестерпних мук. Я намагаюся викреслити цю жінку назавжди зі свого життя, позбутися всього, що бодай трохи нагадує про неї. Це неможливо, бо тоді треба викинути майже все, і передусім себе.

Я ненавиджу Паганіні та його музику. Вона ріже мене ножем, мов по живому. Слухати їїпекельна мука. І все через ту фурію, яка увірвалася в мою свідомість і збаламутила її. Від того часу моє життя розділилося на три частини. Першадо неї, другарік, сім місяців і двадцять один деньз нею, і третяуже рік, два місяці і десять днівбез неї. У тій, першій, я не переймався Паганіні, не здогадувався про існування його дуетів для скрипки з гітарою, а головне,  був певний, що знаю все.

Вони й справді схожі: вона і Паганіні. Тільки не подумайте, що в неї така ж незугарна асиметрична статура чи вирячені очі на довгому восковому обличчі. Зовнішність тут ні до чого. Вони обидва з одного тіста, дуже непередбачувані натури, люблять приголомшувати вигадками й ефектними феєрверками. Ніколи не відомо, що їм спаде на думку.

Я прожив немало і добре знаю, як здобувати місце під сонцем. Для мене життяпостійна боротьба, з якої частенько виходжу переможцем, маю давно вибудувану власну систему цінностей, від якої не збирався відступати. Вона ж цілком не зважала на моє світобачення, безцеремонно закреслювала відомі перевірені правила і запроваджувала свої вигадані закони.

Ми познайомилися незвично. Як нині пригадую, того року пятнадцяте травня видалося чудовим сонячним днем. Мушу визнати: я дуже люблю сонце, у такі дні справи мені вдаються легко і швидко. Від ранку таланило: за короткий час устиг поладнати таке, на що не раз витрачав декілька тижнів. Залишилося лише зайти на пошту й відіслати деякі документи. Там я купив великий конверт і сів за стіл написати адресу, не зауваживши спершу поруч молодої жінки. Вона попросила мене позичити ручку, бо її перестала писати. Я дістав із портфеля ще одну.

 Залишіть собі,подав, не відводячи погляду від конверта.

 Дуже вдячна, ви добрий,  почув приємний голос, який видався знайомим.

Я здивовано подивився на неї:

 Звідки ви знаєте, який я? Може, я дуже злий?

 У вас добрі й сумні очі.

 Які?  перепитав.

 Сумні, бо не вірять у диво, а добрі, бо про нього таємно мріють,  лагідно промовила незнайомка.

 Що ви! Довкола вистачає див, маю їх аж по саму завязку,  скептично підсміхнувся я.

 Абсолютна правда,  вдала, що не зрозуміла.  Подивіться, яке яскраве Сонце. Хіба не диво, що ми зустрілися саме сьогодні, пятнадцятого травня?

 На щастя, нині «білий» день, хоча частіше перепадають «чорні». Як на шахівниці.

 Гадаю, ви перебільшуєте, на шахівниці їх порівну.

 Маєте рацію, тільки «чорні» вміють сильніше допекти, і здається, що їх забагато. Вони мені нагадують ями.

 Ходіть не по клітинках, а по струні. Дуже зручно.

 Як еквілібрист?  з притиском перепитав.

 Щось схоже.

 Справді, дуже зручно, особливо скрутити голову.

 Ви частіше ламаєте голову, коли намагаєтеся перестрибувати «чорні» ями.

 Хіба є інший спосіб?

 Кажу ж, по струні між клітинками.

Вона піднялася і взяла в руки букет білого бузку, який лежав на столі.

Я уважно розглянув її: високий стан, кучеряве світле волосся, гарні рожеві вуста, великі сині очі, які пильно дивилися на мене і не кліпали.

 Вам, напевне, не раз казали, що ви красуня?  раптово вирвалося.

 А вам казали, що ви значно кращий, ніж про себе думаєте?  відбила натяк на залицяння.

Із відповіддю я розгубився і, мабуть, тому зовсім несподівано для себе раптом запросив її на каву. А вона радо погодилася, змусивши ввійти в нове коло зачарування. Ми розговорилися. Щоправда, я радше мовчав, заворожено дивлячись на неї та час від часу питаючи себе, чи не міг я вже колись її бачити. Моя ж нова знайома за доволі короткий час встигла викласти чимало інформації про себе: що декілька років працює журналісткою в газеті, що любить музику Паганіні, що її батьки живуть десь далеко, чи може, й за кордоном, і що незабаром вона з ними зустрінеться. Я не мав жодної охоти розповідати про себе, та вона мене і не випитувала. Коли ми прощалися, попросив у неї номер телефону.

 Десь є візитки,  почала довго нишпорити в торбинці. Я терпляче чекав.

 Ось, нарешті знайшла,  радісно вручила мені білий, майже чистий клаптик цупкого паперу, на якому тільки й було що «Я» і номер телефону.

 А яке імя?  оторопіло спитав.

 Моє імя вам нічого не дасть. Хіба що відкрию частинку. Воно означає «Життя».

 Дуже дивно,  не міг второпати, чи то вона каже правду, чи кепкує.

 Життя дивне,  посміхнулася.

 Підкажете ще якісь координати?  ніяково покрутив у руках дивну візитівку і поклав у кишеню піджака.

 Цього досить,  збиточно захихотіла.

 Я вам зателефоную, мої візитки, на жаль, закінчилися,  вирішив і себе до кінця не розкривати.

 Я чекатиму,  її гарні голубі очі стали враз сумними.

Мене дуже вразила ця незвична молода особа. Щоразу, коли пригадую нашу першу зустріч, усе більше переконуюся, що вона чекала саме на мене. Містика? Сам не розумію.