Повернувшись із Лейдена, я, за рекомендацією мого доброго вчителя містера Бетса, найнявся хірургом на судно «Ластівка», що ходило під командуванням капітана Авраама Паннелла. З ним я проплавав три з половиною роки, здійснивши кілька подорожей до Леванту й інших країн.
Повернувшись до Англії, я вирішив тимчасово оселитися в Лондоні та попрацювати лікарем, що схвалив би й містер Бетс, який усіляко сприяв мені в цій справі. Пацієнтів я приймав у невеликому будинку неподалік Олд-Джурі, де жив і сам. Справи мої були непогані, й невдовзі я одружився з міс Мері Бертон, найменшою дочкою містера Едмунда Бертона, торговця панчохами з Ньюгейт-стрит. Моя наречена була чарівною та розумною дівчиною з посагом чотириста фунтів стерлінгів.
За два роки доктор Джеймс Бетс помер; друзів у Лондоні в мене лишалося небагато, прибуток мій значно зменшився. Сумління не дозволяло мені наслідувати шарлатанство деяких моїх колег, і я почав замислюватися над тим, щоб припинити медичну практику. Порадившись із дружиною та обізнаними людьми, я вирішив знову вирушити в море.
Я був хірургом спочатку на одному, а потім на іншому торговельному судні та впродовж шести років здійснив кілька подорожей до Ост- і Вест-Індії, що трохи покращило моє фінансове становище. Виходячи в море, я набирав книжок і весь вільний час присвячував читанню; на березі ж вивчав вдачу, звичаї та мови тубільців, що вдавалося легко, оскільки я мав чудову память. Останнє з тих плавань було не надто щасливим, і я, втомлений морським життям, вирішив більше не полишати дружину й дітей.
Ми переїхали з Олд-Джурі на Феттер-лейн і вже звідти у Воппінг, ближче до гавані, де я сподівався рано чи пізно дістати вигідну пропозицію, але ця надія справдилася не скоро. За три роки мені нарешті поталанило капітан Вільям Причард, власник судна «Антилопа», запропонував мені місце на своєму кораблі. Четвертого травня 1669 року ми знялися з якоря в Бристолі, й початок нашого плавання до південних широт Тихого океану виявився напрочуд удалим.
Однак під час переходу від Магелланової протоки до Ост-Індії наше судно було відкинуто страшною бурею на північний захід від Вандименової Землі. Дванадцять членів екіпажу померли, здоровя інших було підірвано перевтомою та поганою їжею. Пятого листопада у Південній півкулі якраз починалося літо стояв густий туман, але сильний вітер не вщухав, і вахтовий надто пізно помітив небезпеку. Корабель кинуло на скелі, й він миттю розбився вщент.
Шістьом з екіпажу, і мені зосібна, вдалося спустити шлюпку, щоб спробувати дістатися берега. Сидячи на веслах, ми відчайдушно боролися з хвилями протягом трьох миль, поки з півночі не налетів шквал, що перекинув наш човен. Я виринув і поплив до землі, що виднілася вдалині, й мене підганяли вітер і приплив. Що сталося з моїми товаришами, як і з тими, хто марно шукав сховища на скелях, об які розбився наш корабель, я так і не дізнався
В міру того як наближалася земля, хвилі ставали все меншими, вітер вщухав. Нарешті мої ноги торкнулися дна, та довелося брести по воді понад милю, перш аніж я дістався берега. Мабуть, це сталося близько девятої години вечора. Долаючи слабкість, я пройшов іще з півмилі, проте так і не побачив жодної ознаки житла. Я дуже втомився, ноги відмовлялися мені служити, мене долав сон. Урешті-решт я ліг на коротку шовковисту траву й заснув так міцно, як не спав ніколи в житті.
Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Одначе ні піднятися, ні зійти з місця я не зміг. Я заснув горілиць, а тепер виявилося, що руки й ноги немов прикуті до землі, волосся ж моє, густе й довге, ніби приклеїлося до трави. Від пахв до стегон я був обплутаний безліччю тонких мотузок. Голову повернути не вдавалося, і я міг дивитися тільки в небо; сонце палило моє обличчя та сліпило очі. Навколо вирувало якесь життя, одначе становище, у якому я перебував, не давало змоги зрозуміти походження дивних звуків.
Незабаром я відчув, що по моїй лівій нозі рухається щось живе, обережно пробирається на мої груди та наближається до підборіддя. Опустивши очі, я насилу розгледів людську істоту на зріст не більше шести дюймів, у руках якої був крихітний лук, а за спиною сагайдак. І одразу ж я збагнув, що по моєму тілі рухається безліч подібних істот. Від подиву я так голосно зойкнув, що несподівані гості, вжахнувшись, кинулись урозтіч і попáдали на землю, однак не минуло й пяти хвилин, як вони повернулися. Один чоловічок наважився зовсім близько підкрастися до мого обличчя, неймовірно здивований сплеснув рученятками та щось голосно прокричав решті. Я не зрозумів жодного слова.
Уявіть, у якому становищі я перебував увесь цей час нерухомо розпластаний на землі та не маючи змоги навіть поворухнутися. Урешті-решт мені пощастило, доклавши величезних зусиль, розірвати кілька мотузок і вирвати кілочки, до яких була привязана моя ліва рука. Тільки піднісши долоню до лиця, я зрозумів, до яких хитрощів вдалися ці істоти, щоб звязати мене. Різким рухом, що завдав мені нестерпного болю, я дещо послабив мотузки, які тримали в полоні моє волосся, що дозволило повернути й трохи підвести голову. Однак мені не вдалося схопити жодного з чоловічків, тому що вони миттю вдарилися навтікача. Я почув їхні пронизливі крики й одразу ж відчув, як у мою ліву руку впиваються сотні гострих, немов голки, стріл. У мене було таке відчуття, що я потрапив до осиного гнізда, декілька стріл влучили мені в обличчя, яке я поспішив затулити вивільненою рукою. Щойно ця колюча злива вщухла, я застогнав від болю та безсилого гніву й знову спробував звільнитися, але це спричинило нову атаку лучників; до того ж мучителі кололи мої боки піками та списами. На щастя, їхні наконечники не могли пробити шкіряну куртку, що була на мені. Вирішивши, що краще не опиратись і спокійно дочекатися темряви, я випростався на траві. Уночі, подумав я, мені вдасться звільнитися від мотузок, а щодо цих маленьких злобливих вояків, то з ними вже я якось упораюся.
Однак доля вирішила інакше. Щойно чоловічки помітили, що я заспокоївся, вони припинили обстріл; тим часом галас навколо мене наростав, і я здогадався, що чисельність істот, які захопили мене в полон, зростає щохвилини. З відстані чотирьох ярдів від мого правого вуха до мене долинало рівномірне стукання, що тривало близько години. Повернувши голову, наскільки це виявилося можливим, я скосив очі та побачив деревяний поміст заввишки півтора фута і драбину, що вела до нього. Поміст був досить широким, та незабаром я зрозумів, що його будували лише для однієї людини.
Вочевидь, мене вирішила відвідати важлива персона.
Залізши на поміст, вельможний пан тричі прокричав: «Лангро дегіль сан!» і мотузки, що обплутували мою голову, були негайно перерізані. Я зміг уважно роздивитися свого гостя. Це була особа чоловічої статі середнього віку, на зріст вища за свій почт; один із тих, що його супроводжували, заввишки з мій мізинець і на вигляд паж, тримав шлейф вельможі, двоє інших шанобливо заклякли по обидва боки. До мене звернулися з довгою промовою, з якої я не втямив ані слова, одначе звучала вона як промова досвідченого оратора. Чоловічок довго говорив, загрозливо жестикулюючи, поки в його владному голосі не почулися доброзичливі нотки; закінчив він, як я збагнув, висловленням жалю та непевними обіцянками.
Я дав йому зрозуміти, що підкорюся будь-якому його рішенню, при цьому закотив очі та трохи підняв руку, ніби запрошуючи небо у свідки моєї щирості й покори. Мене мучили голод і спрага востаннє я їв за кілька годин до того, як полишити корабель. Тому, всупереч етикету, я кілька разів підніс долоню до рота, бажаючи показати, що вмираю з голоду. Гурго (так називають у Ліліпутії сановників) чудово зрозумів цей жест. Він поважно спустився з помосту й одразу ж наказав мене нагодувати.
Тієї ж таки миті до моїх боків було приставлено драбини, по яких мені на груди залізла сотня чоловічків із кошиками, у яких знаходилося багато різноманітної їжі, страви були приготовлені та доставлені сюди за наказом монарха, правителя Ліліпутії, щойно він отримав звістку про мене. Чоловічки бадьоро рушили до мого рота. Меню містило печеню, але, з яких саме тварин, я не розібрав, усі ці лопатки, окости й філейні частини, чудово приготовані, за смаком нагадували баранину. Особливість мого сніданку полягала лише в тому, що будь-яка страва за обємом була не більшою за крильце жайворонка. Я ковтав одразу кілька порцій разом із трьома хлібинами, кожна з яких була не більшою від рушничної кулі. Чоловічки спритно прислужували мені, дивуючись із мого апетиту й величезного зросту.