Спереду й позаду нарт, безстрашні та неприборкані, йшли ті двоє людей, які ще не вмерли. Вони були закутані в хутра й мякі дублені шкури. Брови, щоки та губи в них були так густо вкриті інеєм, який осів на обличчя від їхнього морозного подиху, що риси їх майже неможливо було розрізнити. Це надавало їм вигляду якихось замаскованих примар, котрі проводжають у потойбічний світ іще одну примару. Але під цими масками були люди, що бажали проникнути в царство розпачу, глузування й мертвої тиші, маленькі істоти, що прагнули грандіозних пригод, боролися з могутністю країни, далекої, чужої та безжиттєвої, як безодні простору. Вони йшли мовчки, зберігаючи подих для важкої роботи тіла. Тиша, що насунулася зусібіч, тиснула на них своєю майже відчутною присутністю. Вона тиснула на їхній мозок так, як повітря силою багатьох атмосфер тисне на тіло водолаза, що спустився на глибину, тиснула всією вагою нескінченного простору, всім жахом невідворотного вироку. Тиша проникала в найглибші звивини мозку, вичавлюючи з нього, мов сік із винограду, всі помилкові пристрасті й захоплення, будь-яку схильність до самозвеличення; вона тиснула так, поки люди самі не починали вважати себе обмеженими й маленькими, незначними крихтами та мошками, що загубилися зі своєю жалюгідною мудрістю й короткозорим знанням у вічній грі сліпих стихійних сил.
Минула одна година, друга Бліде світло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повітрі раптом пролунав слабкий віддалений скрик. Він швидко підсилювався, поки не досяг найвищої напруги, протяжно пролунав, тремтливий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за лемент загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої злості й болісного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, і очі її зустрілися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він ішов звідкись позаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили. Третій лемент почувся трохи ліворуч від другого.
Білле, вони йдуть слідом за нами, сказав чоловік, що рухався попереду.
Голос його лунав хрипло й неприродно, і говорив він із помітним зусиллям.
Мясо стало рідкістю, відповів його товариш. Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.
Після цього вони притихли, й далі уважно прислухались до вересків, які лунали позаду, то тут, то там.
Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, і зупинилися на ночівлю. Труну поставили біля багаття, і вона була їм одночасно за лаву і стіл. Собаки, збившись докупи з віддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися між собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темряві.
Мені здається, Генрі, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, сказав Білл.
Генрі, що сидів навпочіпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у відповідь. Він не вимовив ані слова доти, поки не сів на труну й не взявся до їжі.
Вони знають, де безпечніше, відповів він, і воліють їсти самі, ніж стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.
Білл похитав головою:
Ну, не знаю
Товариш із подивом глипнув на нього.
Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!
Генрі,відповів той, задумливо розжовуючи боби, чи помітив ти, як вони виривали сьогодні один в одного кавалки, коли я годував їх?
Так, лютіше, ніж завжди, погодився Генрі.
Скільки в нас собак, Генрі?
Шість.
Добре, ГенріБілл на хвилину зупинився ніби для того, щоб додати своїм словам іще більшої ваги. Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожному по рибині й Генрі, однієї риби мені не вистачило!
Ти помилився в підрахунку!
У нас шість собак, холоднокровно повторив Білл. І я взяв шість рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв із мішка ще одну рибу.
Маємо тільки шість псів, пробурмотів Генрі.
Генрі,вів далі Білл, я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.
Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.
Їх тільки шестеро, сказав він.
Я бачив, як одна тікала снігом, наполегливо заявив Білл. Їх було семеро.
Генрі співчутливо подивився на нього.
Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.
Що ти хочеш цим сказати?
Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.
Я сам подумав про це, серйозно зауважив Білл, і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?
Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:
Отже, ти гадаєш
Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.
Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:
Що, це був один із них?
Білл махнув головою.
Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.
Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.
А мені все-таки здається, що ти трохи того несповна розуму, промовив Генрі.
ГенріВін не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.
Білл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сиділи.
Коли ми помремо, докинув він, це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь каміння, щоб наші трупи не перепали собакам.
Але в нас немає ні друзів, ані грошей, ані багато чого іншого, що було в нього, заперечив Генрі.Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишний похорон.
Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, що у своїй батьківщині був лордом абощо й ніколи не мав потреби ні в їжі, ні в житлі,що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!
Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, погодився Генрі.
Білл відкрив рот, щоб заговорити, але передумав і кинув погляд у темряву, що обступила їх зусібіч. У ній не можна було розрізнити контурів, і тільки можна було помітити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці променисті очі оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж зявлялася знову.
Неспокій серед псів увесь час зростав, і, охоплені страхом, вони раптом скупчилися біля багаття, намагаючись заповзти під ноги людям. У звалищі один із собак упав коло самого вогню й жалібно завив зі страху; у повітрі розвіявся запах обсмаленого смуху. Шум і збентеження змусили коло сяйних очей тривожно зарухатися й навіть відступити, але щойно все заспокоїлося, коло знову зімкнулося.
Кепська справа, брате, коли немає набоїв.
Білл витрусив трубку й став допомагати товаришеві ладнати постіль із ковдр і хутра на ялинових гілках, які він розклав на снігу ще до вечері. Генрі пробурмотів щось і взявся розшнуровувати мокасини.
Скільки в тебе залишилося набоїв? запитав він.
Три, пролунала відповідь. Хотів би я, щоб їх було триста; я б тоді показав їм, чорт забирай.
Білл сердито пригрозив кулаком убік жаристих очей і почав знімати мокасини перед вогнем для просушування.
Хоч би мороз цей ущух абощо, вів далі Білл, от уже два тижні як тримається пятдесят градусів нижче нуля. Ех, краще б не затівати цієї подорожі, Генрі. Не подобаються мені щось наші справи. Хай би якомога швидше все скінчилося, щоб сидіти нам коло вогню у форту Мак-Геррі й грати в картиот чого я хотів би!
Генрі пробубонів щось і поліз під ковдру. Він почав був уже засинати, коли його розбудив голос товариша.