Людмила Когут - Свої Чужі

Людмила КогутСвої Чужі

Передмова

Я розповідаю про те сокровенне, що хвилює розум і душу: про кохання, родину, цікавий і складний навколишній світ. Мої героїсеред нас. Їхнє життя таке ж різнокольорове і швидкоплинне, як і в реальності. Перед вічністю всі рівні, і немає у світі такої сили, яка б зупинила рух часу. Він однаково злітає для всіх Час справедливий   у нього немає обраних. Шкода лише за тим, що минає він в усіх порізному: у когосьпід голосні акорди і радісні мажорні звуки, а в іншихпід сумні мінорні пісні.

Майже як у природі, невідємною частиною якої є ми, люди Тільки-но було по-літньому тепло і радісно, а вже за хвилюраптовий білий сніг суворо обнімає красуню осінь, а далі надходить безжалісна люта зима, яка дає вдосталь часу для роздумів, комусь у безрадісні самотні вечори, під тужливу пісню хуртовини. А щасливчикам долі зима, демонічна і непередбачувана, приховала щедрі дарункитеплі моменти, біля ласкавого вогнища каміна, де можна помріяти наодинці або побути із щирими друзями.

Але з часом і вона, лиха білолиця снігова королева, уперто сперечаючись із весною, поволі відходить, і якоїсь миті, тепер уже зовсім ніжно, востаннє накриває своїм пухнастим покривалом усе навколо.

А потім знову радісно, і мов зненацька, наступає тепло, і ласкаве весняне сонце топить лід душевного холоду і кригу важких думок; а далі стрімголов відцівітає й ця квітуча принцеса і надходить щаслива літня пора

Усе, як у нашому життіпостійний коловорот і зміни. Тільки-но людина буяла молодістю та красою, а не зчулась, як змарніла і відцвіла, та й пережила всякого Бо ж від радощів до горяпівкроку, від багатства до бідностілише мить. Скрутні часи були, є і будуть у всіх. Але люди хапаються за останню надію: живуть, кохають, страждають, борються

Так і мої герої, перемагають, незважаючи на труднощі, чи зазнають прикрої поразки, але виробляють власний кодекс гідностей і старанно передають свій життєвий досвід і мудрість від покоління до покоління, навчають доброти, поваги, любові до ближнього. Вони намагаються вселити впевненість, що навіть за найтяжчих обставин кожен може вплинути не тільки на власну долю, а й на події, які відбуваються навколо. Ніхто не має права стояти осторонь і виконувати роль байдужого глядача!

Мої герої, у своїй більшості,порядні люди, яких без ліку. Про долі, які вони проживають, можна довго сперечатись

Залишаю на ваш розсуд, наскільки вони правдиві, але в будьякому разі нехай ваше спілкування з ними буде приємним.

Я мрію, щоб це віртуальне знайомство було до щему в серці реальним, щоб воно стало предметом для роздумів, щоб ви разом пережили їхні болі, радощі і кохання

Свої Чужі

Частина перша.Я буду вас завжди любити

Був чудовий літній день, гості розійшлися і залишилися тільки найближчі. Подвіря виглядало ніби після військових дійні проїхати, ні пройти. Під плотом у безладі стояли кошики з начинням і тулились один до одного різні меблі.

Сусіди шукали свої столи, але серед такої великої кількості та без знайомої скатертини впізнати їх було непросто. Вони видавались однаковими, і чоловіки раз за разом перевертати усі підряд, дивились на нижню частину стільниці, на якій хімічним олівцем власники завбачливо підписали своє імя. Чоловіки голосно вигукували імена односельців:

 Микольців Іван, Настунька з Закутка, Каська з Острова, Роман Мокрий

Декілька днів тому з усіх кутків села зносили їх на це подвіря, потім старанно добирали до столів лавки відповідної висоти та крісла. Тут мало відбутися весілля, і господарі потребували значної сусідської допомоги. Тепер же, після вдалої гучної забави та щедрих поправин, селяни з гарним гумором і жартами по черзі забирали на свої господи власні прості пожитки. Жінки з жартами розбирали посуд, баняки та миски.

Уважна весільна господиня наділяла кожну сусідку, в якої щось позичала, невеликим «приданим» у вигляді пляшки первачку, пампушок, голубців, славнозвісного і незамінного олівє та безлічі страв, які залишаються після забави у хлібосольній українській родині.

Перед весіллям сусіди, ближні і далекі, ділились із господарями, які одружували дітей, усім, чим могли. Хто приніс качку, хто курку або індичку, хто миску яєць і плесканку сиру, а потім гуртом під керівництвом вправної сільської господині готували різні страви, які в їхньому селі називали мелодійним словом «почарківя». Робили домашні ковбаси і мясні завиванці, вудили шинку та шпондерок, а ніч перед забавою узагалі була найцікавішою: святковою і голосною.

Жінки крутили маленькі, як пальчики, голубці, чаклували над грибною підливкою, варили весільний борщ і пекли до нього смачні часникові пампушки, готували розмаїті мясні та рибні страви, наввипередки пропонували нові цікаві салати. Але найголовніше, що при цьому казково-смачному дійстві ніхто не скиглив і не жалівся на втому: усі встигали влучно і весело жартувати, співати веселих пісень і розповідати смішні байки та анекдоти. Голосна весільна господиня аж плакала від сміху, одна розповідь швидко змінювала іншу:

 Було б добре, як би при розписці у нареченої питали, а чи згодна вона щодня збирати по хаті його шкарпетки, а в пятницю зустрічати пяним у дим серед ночі, відпускати на риболовлю з ночівлею, дивитися з ним футбол, терпіти його друзів і самостійно вести все хатнє господарство? А в нареченогоа чи згоден він віддавати їй усю зарплату, памятати всі урочисті дати, регулярно дарувати дружині квіти, любити тещу, не пити, не гуляти? Отак треба питати! А то«в горі та радості» І знову чувся регіт від наступної оповіді.

Свіжоспечені різнобарвні пляцки та причепурені кольоровими стрічками короваї чекали своєї черги в коморі. Їх нарізали в самому кінці, щоб вони не засихали. Солодощі були справжньою окрасою весільного столу.

Тонконогі шкляні кльоші яскравовеселкових кольорів височіли над усіма тарілками. Вони гонорово показували своє верховенство і виставляли на огляд майстерно викладені на них гірки жовтих горішків та кручеників, притрушених цукровою пудрою, апетитних маківників і золотобоких медівників, завиванців з усілякими начинками та десятки інших тістечок і смачнющих десертів, назви яких неможливо було й перелічити.

Село, в якому проходило це святкове дійство, було невеликим, і найголовнішевоно було наскрізь переплетене тісними родинними звязками. Тут через подвіря проживали Світлицький, Верховинець, Гуменний, Українець І знову Світлицький, Верховинець, Гуменний, Українець Прізвища повторювались і повторювались.

Місцевість була надзвичайно мальовничою. Село зручно вмостилося поряд затишного смерекового узлісся, що зі сивої давнини росло біля підніжжя невисокої гори, яку лагідно обнімала ріка. По довгій і важкій камяній дорозі ріка геть загубила гірські сили і тут, у долині, потихеньку перекочувала уже заспокоєні води по невеликих каміннях та журливо співала свою прадавню пісню життя.

Не так далеко за сизуватою пеленою проглядались високі гори.

Міські жителі могли лише щиро позаздрити селянам, які від народження і до останнього подиху неквапливо ходили по отчих просторах та тішилися навколишньою красою батьківської землі. Від діда-прадіда вони вперто мережили своє розмірене спокійне буття по канві споконвічних приписів і настанов цього чудового краю, в якому їм судилося жити. Були виважені, господарні і дбайливі, докладали всіх зусиль, щоб переробити нескінченну сільську роботу: вставали зраненька, ледве на світ благословляється, і лягали спати з першими півнями.

І лише тепер, коли сусіди потребували їхньої допомоги, вони змінили свій звичний життєвий ритм, бо віддано зберігали старовинні звичаї: в останню дорогу своїх земляків проводили вкупі і святкували також усе разом.