Олександр СкороходВСЕСВІТ
ЧАСТИНА ІШУКАЙ КОРІННЯУСЕ В ТОБІ
Корінець перший
* * *
«Боїнг» мяко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняється на відведеному спеціально для нього секторі аеропорту «Бориспіль». Ремені безпеки відстебнуто, мобільні телефони знову ввімкнено. Ще якісь кілька хвилині трапом бадьоро тече людський потік із ручною поклажею, сувенірами в кишенях, дітьми, які весело галасують та смикають дорослих. Біля літака вже чекає спеціальний автобус, який доставляє пасажирів безпосередньо до терміналу аеропорту. Звісно, він трохи замалий для всіх прибулих, особливо після європейських напівпорожніх автобусів, однак пасажири «Боїнга» розуміють: іншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засіб, любязно наданий «Українськими авіалініями».
По трапу зійшов невисокий чоловік у діловому костюмі та осінній куртці, розмахуючи чорним шкіряним чемоданчиком і усміхаючись широкою, майже білосніжною посмішкою. На вигляд йому можна було дати років 3040, тобто вік був зовсім не конкретним. Він попрямував до автобуса й загубився в натовпі.
Уся дрімота та сонливість Андрія, молодого міцно збитого журналіста, щезли, тільки-но він відчув, що хтось легенько трусить його за плече. Після нещодавнього «відпочинку» в спортивному таборі, де обідній сон був обов'язковим, хлопець цієї пори хотів спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як
Андрій випростався в кріслі, витягнувши руки з кишень спортивної куртки, автоматично зняв затемнені окуляри та подивився своїм твердим поглядом на незнайомця.
Перед ним стояв та усміхався на всі 32 зуби описаний вище панок.
Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви підкажете, як мені дістатися до цієї вулиці? він простягнув папірець із нечіткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрій не без проблем прочитав написане.
Хм-м, підкажу. Це в районі метро «Дорогожичі». Як вийдетезапитайте в перехожих, вам розкажутьтам недалеко Або гляньте по карті Маєте карту?
Маю, але не Києва, засміявся чоловік.
То тримайте мою! Андрій витяг із внутрішньої кишені своєї куртки атлас Києва. Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефоні Ваша вулиця тут, напевно, є, тож, думаю, розберетеся
Чоловік узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, ніби вчинок Андрія для незнайомця був зовсім звичайнісіньким, буденнимбуцімто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо після цього дивний пан зник у терміналі аеровокзалу, зоставивши Андрія в легкій задумі.
Однак, почувши оголошення про прибуття літака із Франкфурта-на-Майні, хлопець схаменувся й мерщій побіг до контрольного терміналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього літака мав прилетіти пан посол, у якого Андрій повинен був узяти інтервю про останні події, що трапилися в Німеччині й мали відголос навіть в Україні.
Перед входом до відділення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зібрався добрий десяток журналістів.
«Ще б пак, подія ж неординарна!»подумав Андрій.
Відверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажі не дуже в нього виходили. От і був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пакна підвищення кваліфікації.
* * *
Тим часом у іншій частині аеропорту високий русявий парубок стояв, обіймаючи свою наречену. Знаєте, як у тих прощальних сценах у кіно. Вінтрохи повненький вайлуватий красень із зализаним набік чубом, у стильних джинсах та сорочці у смужку. Вонаструнка, чорноброва, кароока красуня в коротенькій спідничці, зеленій блузці та легенькій жилеточці. Дівчина відлітала на півроку стажуватися та переймати досвід дизайнерської майстерності в американських колег. А він, Юрій, залишався тут чекати та потроху готуватися до весілля, яке мало відбутися одразу після її повернення. За якусь годину кохана залишить свого обранця та неньку Україну й полетить у далекі краї на літаку вітчизняних авіаліній, де буде нудьгувати за домом, рахуючи дні до їхньої зустрічі
«Хоча, мабуть, ні, Оксі точно не нудьгуватиме», несподівано для себе відзначив Юрій. Чомусь він був у цьому впевнений, і на душі якось так неприємно зашкрябала кішечка.
Враз цю зовнішню ідилію було безпардонно порушено чоловіком, який невідь- звідки зявився та налетів прямо на закохану парочку, ледь не впустивши свого шкіряного портфеля.
Перепрошую, пане, паніі він помчав кудись далі, незграбно розмахуючи чемоданчиком і якоюсь брошурою.
«Зараз почнеться»тільки й устиг подумати Юрій.
Ах ти ж!.. Оксі закричала вслід чоловікові, перетворюючись із чарівної красуні з кінофільму на таку собі стервозну дівулю.
Юрій поморщився та поправив окуляри. Він робив так завжди у подібних ситуаціях. А вони, як це не сумно було констатувати, останнім часом були не рідко.
дивитися треба куди преш, окуляри купи! завершила свою тираду Оксана.
Оксі, Оксаночко, ну заспокойся, Юрій взяв дівчину за лікоть. Ходімо краще нагору, тобі вже час митний огляд проходити, щоб не запізнитися
Дівчина пирхнула, та позаяк обєкт її агресії вже давно розтанув десь у натовпі й розбиратися, по суті, було ні з ким, вона знову стала «слухняною дівчинкою».
Бач, навіть «перепрошую» сказав. У нас зараз так рідко вибачаються А яка ж милозвучна наша мова! заспокоював Юрій супутницю.
Якби вона була така милозвучна, то я б нею вже співала! похмуро відзначила Оксана, піднімаючись сходами.
Вони зупинилися перед пунктом митного контролю. Все, далі Оксана мала йти сама. Юрій, відчуваючи якусь незручність, обійняв наречену та міцно-міцно поцілував на прощання.
Щасливої дороги, люба І бережи себе, добре? хлопець подивився коханій у вічі й побачив якийсь, ще не знайомий йому, дивний вогник.
Бувай, любий, як лисичка, хитро промовила та, а за мене не хвилюйся, па-па
Ох і не подобалося чомусь останнім часом Юрію оце її «па-па».
«Та що вдієш, усі люди різні, мають різні звички Зате готує вона гарно та й у ліжку просто бомба»філософськи думав він, махаючи рукою на прощання та поправляючи окуляри.
«Перепрошую»чомусь знову згадалося.
* * *
Поступово наближалася матінка Земля. Ось уже літак проскочив зону хмар і тепер у віконце (кому, звісно, пощастило отримати місце біля ілюмінатора) можна було розрізнити не більші за сірникові коробочки, акуратно розкидані на зелено-чорному тлі будиночки, малю-юсінькі мурахи-машини та чорні смужечки шосе, по яких ті повзли. Сам літак хижою птахою робив кола та спускався все нижче й нижче до своєї здобичішматка бетонної посадкової смуги.
Раніше цей момент був для Аліси найнеприємнішим. Її вестибулярний апарат просто не витримував перевантажень, які виникали під час посадки. Ото довелося батькам намучитися з нею в ті часи! При їхньому-то режимі перельотів
Коли літак зупинився, усі в салоні зааплодували пілотам, висловлюючи свою вдячність за безболісне повернення із неозорої блакиті на таку рідну землю. Укотре вже не надто новий «Боїнг-723» та його екіпаж благополучно завершують рейс «Франкфурт-на-МайніКиїв». Вільних місць у салоні немає, і майже всі пасажирижителі України. Німців набереться, мабуть, із десяток.
Хоча додому Аліса поверталася з Франкфурта, цілий тиждень вона провела в Берліні, працюючи консультантом із міжнародного права для свого батька, Григорія Петровича, Повноважного Посла України в Німеччині.
Пан посол та його секретар-аташе спускалися трапом першими. Аліса йшла на кілька сходинок позаду, уважно дивлячись собі під ноги, адже була на високих підборах. Її чорняве волосся розвіював легенький вітерець, а консервативний діловий костюм тільки підкреслював дівочу вроду.
Дозвольте вам допомогти, почула вона поряд чийсь доброзичливий голос.
То був невисокий чоловік у солідному костюмі, легенькій куртці з невеликим чорним чемоданчиком. Він галантно підхопив її під лікоть і довів до кінця трапа.