Микола БілкунКОРАБЕЛЬ З РАЙДУЖНИМИ ВІТРИЛАМИРоман
ПРОЛОГ
В тінистому, затишному дворі великого багатоквартирного будинку під крислатою вербою Валерій Сахненко рихтував дверцята «Волги» Івана Івановича Швецова. Іван Іванович стояв поруч, палив сигарету.
Через двір у напрямку до будинку йшла молода ще, вродлива жінка з сумкою в руках.
Іван Іванович сказав Сахненкові:
Це що ж, Валерію Петровичу, лікарка нова йде до когось з наших на виклик?
Валерій Петрович змахнув піт з чола і відповів:
Ні, це не лікарка, це наша нова сусідка. Її синок сидить он у лоджії, що якраз під вашою квартирою. Я ще вчора його спостеріг. Сидить, у двір не виходить, відлюдькуватий якийсь.
Нічого, освоїться, з хлопцями нашими перезнайомиться. Двір у нас дружний.
Принагідно скажемо, що жінку, яка йшла через двір, звати Валентиною Сергіївною. Сина її, того відлюдька, що не виходить у двір, звати Максимом. Прізвище йогоГрабченко. Вінодин з героїв нашої розповіді. Головний? Може, й так. Тим більше, що серед дітей в романі немає другорядних героїв. Тут тільки дорослідругорядні герої. Тому знайомство з ними буде побіжним. А може, це пояснюється й тим, що головні героїтеж майже дорослі?
ОЛЕГ БОРЩОВ
Реакція у цього хлопця просто-таки блискавична. Я граю у футбол не перший рік, але особисто я не витяг би такого м'яча. Правда, я рідко стою на воротах. Воротарне моє «амплуа», як каже Кирило. Тоді це він так по-дурному загилив той м'яч. Іржик відпасувала Толі Толя все робить як слід. За що б він не взявся, все у нього виходить правильно. Так-от, Толя не бив би так по-дурному. Я сказав: «Іржик відпасувала»? Є таке чеське ім'яІржик, воно відповідає нашому, здається, Жорі, чи що, це треба докладно розпитати в Кирила, він і Іржика вигадав, і багато чого вигадує. Так-от, наш Іржикне чех і навіть взагалі не хлопець, наш Іржикце Ірка Войтенко. Вона живе в нашому будинку і вчиться з нами в одному класі. ІркаІржик любить спорт, займається легкою атлетикою, і її тренер каже, що ІркаІржик дуже перспективна. Коли по правді, то про мене наш тренер теж таке казав, не мені, правда, і не при мені. Він мені цього ніколи не скаже, щоб я кирпу не гнув. А ще, коли б мене почув зараз Кирило, він би обов'язково докинув свою приказочку: «Люби футбол у собі, а не себе у футболі». Я напевне знаю, що це сказала якась велика людина про щось інше, не про футбол, а Кирило десь вичитав і перелицював. Він у нас багато читає. По правді, я Кирила вважаю хорошим хлопцем, а от сказати дружимо ми з ним чи ніне можу. Здавалося б, живемо в одному будинку, ходимо в один клас. Так, збоку подивитися, чом не друзі? Ми ніколи не билися з ним (навіть тоді, коли були малими!), навіть ніколи не посварилися, ми завжди разом, а от коли б мене хтось дуже серйозний і дуже поважний, ну от Герой Радянського Союзу, чи там, скажімо, тренер збірної країни, чи ще хто раптом запитав: «Кирило твій друг?»я б не знав, що відповісти. Я й сам не знаю, чи є у мене справжній друг. Ну, такий, що за мене в вогонь і в воду, і я за ньоготеж. Звичайно, коли хтось налетить на Кирила, зчинить бійку, я осторонь стояти не буду, я його захищу. Але ж не одного Кирила я захищу! Будь-якого хлопця з нашого будинку чи з нашого двору, а тим паче з нашого класу. І Іржика захищу. Хоча вона у нас така, що сама може будь-кого захистити. Не те що інші дівчиська. Зрештою, втече, і ніхто її наздогнати не зможе, бо недаремно тренер про неї сказав, що вона перспективна. Але чи досить цього, щоб називатися другом когось і щоб хтось тебе називав другом? По правдіне досить. Це однаково, що знайти гаманця, повернути його власникові, а потім ходити і всім задаватисяякий я чесний. А є й такі. Мабуть, в мене немає друга. Друга, без якого не можеш дня прожити. Та що там дня! Твій друг, бодай подумки, повинен бути поруч з тобою кожної хвилини. А у нас як? Я не бачився з хлопцями і з Іржиком майже все літо. Був у спортивному таборі. Потім виїздив на кілька матчів у Молдавію і навіть у Естонію (естонцям ми продули, немає у нас хорошого воротаря), Толя Юхимець і Вадик нікуди не їздили, все літо товклися в дворі, зате Кирило був на Чорному морі, разом з батьками відпочивав у якомусь пансіонаті. Іржик брав участь у змаганнях у Куйбишеві, на Волзі, потім гостював у бабусі, в селі. І от, коли б мене запитали, чи скучив я за всіма ними, я, по правді, не знав би, що відповісти. І не тому, що я такий черствий і байдужий, просто Певен, що коли б таке запитання задали їм, і Іржику, і Вадці, і Кирилові, і Толі Юхимцю, вони б так само, як і я, не знали б, що відповісти. Але, зібравшись сьогодні надвечір всі разом в дворі, ми страшенно зраділи. Що цедружба чи просто так, звичка? Не знаю. Я багато чого не знаю, але коли б мої батьки чи вчителі дізналися, які питання мене мучать, вони б просто не повірили. Їм здається, що я, крім футболу, нічим більше не цікавлюся і думати можу лише про футбол. От тренер, Валентин Захарович, мене б зрозумів. Але для дорослих футбольний тренерне авторитет. Скільки болільників має футбол? Мільйони і мільйони. Але скільки з цих мільйонів, що люблять футбол, вважають його серйозним заняттям? Небагато таких знайдеться, це я добре знаю. І професію футбольного тренера вони десь у глибині душі не вважають серйозною.
Якось тато з мамою повели мене на балет «Спляча красуня». А я, по правді, балет не дуже люблю. Хоч на льоду, хоч на сцені. На льоду там хоч щось трохи від спорту є, а на сцені так взагалі Але не в тому річ. Я не дуже спостерігав, що там на сцені відбувається, я більше в оркестрову яму дивився. Сиділи ми в ложі, в другому ярусі, так збоку, що мені все було видно, що там у оркестровій ямі робиться. Ну, диригент паличкою махає, одні на скрипках грають, іншіхто на чому, а сидить збоку так дядечко худенький, лисий весь, я спеціально у мами бінокль узяв, щоб краще його роздивитися. Я чому ним зацікавився? Бо всі в оркестрі ділом зайняті, а він сидить згорбившись, наче куняє. Сидить і нічого не робить, не грає ні на чому. Наче випадково зайшов туди чоловік, не знає, як вибратись з тієї ями, тому й сидить. А потім я розгледів, що біля нього на вірьовочці висить такий собі металевий трикутник. Ну, ніби з товстого дроту вигнутий. Я спершу не здогадався, що цей лисий дядечко має якесь відношення до того трикутника. А потім, коли він паличкою (у нього, виявляється, і паличка в руках була, тільки я її спершу не роздивився) по тому металевому, з товстого дроту зробленому трикутнику вдарив, я здогадався, що то його інструмент. Вдарив він і все. Знову наче задрімав. До антракту він ще тричі вдарив, я спеціально лічив. Ну, коли по правді, хай ще там кілька разів, може, я що трохи проґавив, але ж все одно. І от коли в антракті, розминаючи в пальцях сигарету, тато поспішив із ложі, я запитав маму:
А той дядько що, теж консерваторію закінчував?
Який? не зрозуміла вона мене спершу.
І тоді я їй показав, і вона сказала, що, безперечно, він закінчував консерваторію. І тоді я знову запитав:
А коли б я так?
Що? знову не зрозуміла вона.
А коли б я отак сидів у оркестровій ямі?
Але не так легко збити з пантелику дорослих. Вони завжди очікують від нас якоїсь пастки. Особливо коли ми вступаємо у вік, який вони називають «переломним». Тому вона зорієнтувалася дуже швидко.
Ну, що ж, сказала, вона, коли б ти закінчив консерваторію, я була б дуже рада. Але в тебе не було жодного бажання вчитися музики. Цей музикант, хоч він і не перша скрипка, потрібний в оркестрі, і його жоден скрипач не може замінити. Він обрав собі такий інструмент, він грає на ньому, він має від цього задоволення, і ми маємо задоволення.
Я згоден з мамою в тому, що не важливо, на чому грати, а головне, як грати. У нас Вітьку Конопелька поставили в центр, він грав під одинадцятим номером. І що ж? По правді, центрофорвард мав би привернути увагу до своєї гри. Але центрофорвардом Вітька виявився ніяким, зате в захисті заграв. Валентин Захарович говорив потім, що дуже важливо себе знайти. Знайдеш себевсе як слід! А коли тобі просто здаватиметься, що ти щось вмієш Точнішетобі подобатиметься місце, яке ти займаєш, (от хоч би й на футбольному полі), але коли на місці тому ти не граєш, то І я хотів сказати мамі, що мене на футбольному полі теж ніяка «перша скрипка» не замінить, і ще я хотів сказати, що від моєї гри не лише я матиму задоволення, матимуть його всі, хто сидітиме на трибунах стадіону, але тут повернувся тато, приніс нам з буфету морозиво, і я ні слова не сказав ні про футбол, ні про своє покликання. Не хотів їм псувати гарний настрій вихідного дня.