Ніт же, як почало його золити, як почало волосину по волосині смикати та висмикало так - зовсім дідом став: голова як те коліно!.. А що була за пара нашій Вечірній Зорі! Він і тепер усе за нею жалкує. Та й вона його любить. Мати таки іноді й зведуть їх докупи. Як збіжаться, то вже не наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вічі не вскочить! Ну, а ті осоружні зайці-брехунці, що нашим і вашим слугують,- Воло-сожари паскудні! - взяли та й набрехали Сонцеві, що вони всяку нічку збігаються докупи та судять його; що то буцім мати їх зводить… Ото воно й розпалилось сьогодні, немов його дрік укусив. Достанеться тепер бідному Місяцеві! Бач, який час, а його й досі не видно… В трьох окропах визолить його, змочить!
- Так ба-а… що воно! - тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.
IV
Час був вже пізній. Дівчаточка глянули на небо. Стоять зорі, виморені та витомлені, тілько сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору.- Немає, не видко! - промовляє так гірко, як не плаче… Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить: ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!
Коли се… зачервоніло, завидніло з-за гори… Не йде - летить Місяченько та прямо до Вечірньої.
- Зіронько моя!.. Та стрепенулася.
- Місяцю мій! Ясний мій! І обнялися. Від радощів одно одному слова не скаже.
- Ох, як ти мене вимучив! Ох, як ти мене виморив! - почала Вечірня Зоря, схилившись до нього на плече головкою.- Всі очі продивилася, тебе виглядаючи, попалила серце слізоньками, тебе дожидаючи! Де ж ти так, мій голубе, барився? Чи не гріх же тобі з мене, нещасної, отак знущатися?
- Життя моє - лихо моє! - зітхнув важко Місяць.- Нема мені добра на світі, й не діждуся його ніколи… Дізналася стара гаргара, що ми з тобою кохаємося… Отеє все біля себе держала. Було мені та й всім дісталося! Темноту костить, на чім світ стоїть…- То все, каже, та сліпорода зводні зводить! - Мене перелесником лає, тебе - повією…
- Нехай як хоче лає,- мовила Зірочка.- Що ж, коли я люблю тебе. Коли ж не переможу себе - тебе любити! - І зовсім припала до нього.
- Безталанна моя! - прогув Місяць, пригорнувши міцно до себе, й гаряче поцілував у ясні очиці…
- Ага-а? Так ось ті тихі, та смирні, та богобоязливі! Так ось як вони порпляться та голубляться! - почувся несамовитий крик ззаду них.
Озирнулися… аж біля їх стоїть Сонце, червоне та сердите, очима іскри так і сипле.
Безталанна Зірочка зразу як та стіна стала - біла-біла, вся тремтить. Злякалася.
- Геть, повіїще! - желіпнуло на ввесь рот Сонце 1, вхопивши Зорю в руку, наче м'яч той, швиргонуло за гору.
Від того гуку й другі зірочки прокинулися. Глянули - Вечірньої немає, а над горою палає Сонце… Як сипнуть, та врозтіч, та навтьоки! Зразу де й ділисяі - А ти, стара, лиса собако! - гукнуло знову Сонце.- Ти ж божився, ти ж присягався, що, крім мене, в тебе другої немає!
Місяць тоді й голову опустив. •;
- Так оце той тихий, оце той незамутний!.. Ось І же тобі!; І, вихопивши з-за себе здоровенного меча, з усього маху вдарило його по голові… Аж небо охнуло! Кров так і бризнула, розлилася по ньому… Червоно-червоно стало… Більша половина місяцевої голови плюснула за гору, а невеличкий серпок, перекотившись через усе небо, з'явився на другому краї.
V
Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів… Отетеріли й дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали.