Назва нової науки політична економія закріпилася у науковому середовищі завдяки відомій праці одного з вище згаданих представників течії меркантилізму Антуана де Монкретєна: «Трактат політичної економії» (1615). І хоча трактат присвячений насамперед проблемам державного втручання у розвиток економічного життя країни, регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі з метою наповнення казни короля, під назвою «політична економія» зародилася наука, яка й сьогодні є базовою для усіх інших економічних наук, повязаних із дослідженнями закономірностей економічного розвитку, виявленням джерел та чинників зростання багатства окремого субєкта економічної діяльності, суспільства, держави, визначенням принципів і механізмів розподілу створеного продукту, зростання добробуту народу.
Уже на самому початку свого існування (із середини XVІІІ ст.) політична економія для відповіді на сформульовані вище проблеми звертається до аналізу принципів і законів функціонування та розвитку суспільного виробництва, виходячи з того, що саме у виробництві створюються матеріальні блага, поза якими неможливо забезпечити, на тих чи інших засадах, реалізацію потреб людини та суспільства. Хоча Європа XVІІІ ст. й була в економічному, політичному та соціальному плані досить неоднорідною, проте в абсолютній більшості країн того часу в національному господарстві ще переважав аграрний сектор економіки, орієнтований, в основному, на задоволення нагальних первісних потреб населення. Тому продуктивним сектором виробництва вважалося лише сільське господарство, отже, й досліджувалися насамперед умови, принципи, закони виробництва, розподілу та привласнення продукту і доходу в різних його формах, що складалися саме тут. Сформована у Франції економічна школа фізіократів (від грец. physis природа, kratos влада), яскравими представниками якої стали Анн-Роберт-Жак Тюрго, Пєр Буагільбер, Франсуа Кене, досліджуючи проблему джерела виникнення та зростання доходів в «єдиному продуктивному» секторі економіки, принципів їх розподілу, сформулювала засадничі принципи розуміння законів економічного розвитку, як вони їх собі уявляли:
1) у суспільстві діє принцип природного порядку, основу якого складає повага до прав власності та до влади;
2) саме земля як головний фактор виробництва, здатна приносити дохід, який переважає первісні витрати. Тому лише у землеробстві існує «чистий продукт» (рента), в інших сферах національного господарства чистий продукт не створюється;
3) у суспільстві існує лише один продуктивний клас землероби, є також непродуктивні класи (ремісники, торговці, чиновники) та клас власників. Доходи, які отримують власники землі винагорода за їх витрати на підвищення продуктивності (родючості) земельних угідь [3, с. 58 69].
Швидкий розвиток економіки ринкового типу у XVІІІ на початку ХІХ ст., формування інституційних засад капіталістичної системи господарювання, розгортання процесів індустріалізації (початок промислової революції в Європі припадає саме на першу чверть ХІХ ст.) викликали потребу в дослідженні законів і закономірностей функціонування такої системи саме як цілісного утворення, пізнання принципів і ринкових форм взаємодії усіх її структурних елементів. Із цими складними завданнями успішно справилася англійська класична школа політичної економії. Її яскравими представниками є Вільям Петті (1623 1687), Адам Сміт (1723 1790), Давид Рікардо (1772 1823).
Вже В. Петті, визначаючи основні фактори виробництва матеріальних благ, як основи багатства країни та людини, виділяє не лише землю, але й працю. Його знаменитий вираз: праця батько багатства, природа його мати, характеризує не лише нову парадигму8 досліджень умов економічного розвитку суспільства, але й закладає основи нової методології розуміння сутності процесів ціноутворення через визнання праці (щоправда, водночас і землі) мірилом вартості усіх товарів, оскільки «у будь-якому виді праці є дещо спільне, що дозволяє порівнювати усі види праці між собою».
Справжнім батьком класичної політичної економії став Адам Сміт, автор знаменитої праці «Дослідження про природу та причини багатства народів», у якій він виклав свої погляди на внутрішні важелі функціонування економіки суспільства саме як певної системи. Такий висновок можна зробити, навіть просто розглянувши структуру його праці, яка складається з двох книг: книга 1 «Причини зростання продуктивності праці та порядок, у відповідності з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу», книга 2 «Про природу капіталу, його нагромадження та застосування».