Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi їм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен до могучего дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне.
В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов'язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап'ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками.
Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зривається з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсилої жiночої муки.
Попереду скраю стоїть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовiм кораблику її подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з неї не зводить очей.
Орися стоїть перед образом великомученика Степана; її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; па мармуровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пишає дитяча краса.
Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; їй мрiється далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.
"Так, постраждати за вiру, за правду, за своїх друзiв-братiв, дума вона, непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi порожнi слова, поглум над знудженим серцем Там тiльки i спокiй, i щастя у сяяннi довiчного неба".
Вона придивляється пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять їй у душу; але тi очi знайомi, її серце з ними зжилося, їх промiнь тiльки й грiв її душу самотню Та це ж не святого стражденника очi, а очi її коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив її, безталанну, i забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя її стямок
"Що це я? кинулась раптом Орися. У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!" I вона почала ревно молитись.
А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: "Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенiє!"
Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в єпiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв:
Братiє i друзi мої, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступає година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Україну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!
Ляжемо, панотче, голови положимо! перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.
Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров пресвятої богородицi, заступницi нашої перед престолом Всевишнього! велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.
Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.