Такі біло-жовті аркуші дуже тривкі, до того ж на них писали з двох боків. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була міцною і еластичною, легко згиналася.
Цим властивостям матеріалу для письма ми завдячуємо появі нової форми книги. Так, з пергаменних аркушів формували стопу, яку скріплювали. Для захисту з обох боків стопи притуляли дошки, за розмірами однакові з аркушами. Пізніше дошки обтягували шкурою. Саме в такому вигляді прийшла до нас книга з епохи Середньовіччя.
Цікава історія писемності Америки. Перуанські пастухи, наприклад, досі користуються лічильними шнурами, що імітують сторінки книги. Завязуючи вузли, на одному шнурі підраховували кількість корів, на іншому биків, на третьому телят. У наш час за допомогою шнурів ведуть підрахунки пастухи Арізони, Нікарагуа, Чілі. Вузликове письмо винайшли інки, що жили в Андах, на високогірних плато. Це письмо мало назву кіпу, що означало вязати вузли. Виглядало кіпу так. До грубої мотузки чи ціпка міцно привязували кольорові шнури і нитки різної товщини. На них вязали вузлики прості, подвійні тощо. Зміст запису залежав від багатьох чинників: кольору ниток чи шнуру, їхньої довжини, від того, простим чи складними вузлами звязано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, біла срібло, червона воїна, зелена маїс. Одначе можливості вузликового письма обмежені: воно несло інформацію, але не передавало багатства мови, не могло цікаво, дотепно розповісти про якусь подію.
Щоправда, виникає питання: чи могла нація, яка побудувала високу цивілізацію, послуговуватись таким примітивним видом письма. Можливо, розгадка криється в хроніках, однієї з форм літопису, поширених у Середньовіччі. З хронік відомо, що за часів правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель інків відправляв своїм намісникам послання, писані літерами, цифрами або ієрогліфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали літерами і знаками на шкурі тварин і листках дерев. Коли ж у країні спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель інків наказав, «щоб ніхто, під загрозою смерті, не вживав ні шкуру, ані листя деяких дерев, на яких писали, і щоб ні в якому разі не вживали літер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури і кіпу». [18, 37]
Хроністи розповідають, що в Куско, храмі Сонця, зберігали деревяні дошки, вправлені в рами з чистого золота. На них рясніли записи з історії інків, життєписи правителів, легенди від найдавніших часів до вторгнення в країну іспанців. Засвідчують і те, що в храмі Сонця аборигени зберігали чотири сувої, на яких були записані й намальовані фігури інків з портретами їхніх дружин і родичів; на облямівці історія того, що відбувалося в житті кожного інка. На жаль, жодної ієрогліфічної памятки до нас не дійшло. Не дійшли ні дошки з письмом, ні сувої. Можливо, вони перебувають на дні океану. Адже судна, на яких везли до Іспанії награбовані скарби, часто тонули.
Племя ірокезів користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрічку або пасок з ниток нанизували кольорові черепашки, різні за формою і розміром. Іноді вампуа налічував по шість-сім тисяч черепашок. Черепашки білого кольору вказували на гарне здоровя, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу і навіть смерть. Поєднання різного кольору черепашок, створюючи хитромудрі візерунки, несли зміст, зрозумілий ірокезам.
У часи раннього Середньовіччя писали здебільшого на дереві, камені та воскових табличках. Щоправда, на останніх писали незначущі речі. Так, єпископ Августин Гіпонський (V ст.) у листі до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергамені, а не воскових табличках, бо напередодні надіслав їх дядькові з листом.
Пізніше таблички широко використовувались у школах і університетах. «Клірику! Немовби подругу тримай біла стегна свого табличку!», повчав школяра філософ Аніцій Боецій (480524).
На деяких мініатюрах рукописів бачимо школярів з табличками в руках. Одні таблички прямокутної форми, інші зі заокругленням угорі.
Велика потреба у воскових табличках сприяла появі майстрів-ремісників з їхнього виготовлення. У «Книзі ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким їх наповнювали.