Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя стр 8.

Мені до смерті буде снитись
Наш рухівський нічний похід
Ми йшли до Кобзаря молитись
З Політехнічного, а вслід
За нами рухалися тіні,
Ішли донощики сумні,
Бо вже в моторів гуркотінні
Сурмили рухівські пісні.
І чули ми крізь мури й сквери,
Що спів наш, як Дніпро, тече.
Ішли за нами бетеери,
Світили фарами в плече.
Якби шарнули з кулемета,
Зайшли б ми в кров липку, як ніч,
Але дійшли б ми до поета
І до омріяних сторіч
Та бетеери не стріляли,
Злякались, пощезали в тьмі,
І, мабуть, ми тому охляли,
Затихли, стишились самі.
Якби ж ті дула химородні
Вогнем лизнули тротуар,
То ми не дихали б сьогодні
Трутизною вождівських чвар!
Якби вожді хрестились кровю,
То, може, думали б ясніш
І під святою корогвою
Нам не вбивали б в серце ніж!
Не поєднала нас молитва,
Не поєднала нас любов.
Прийшла за славою гонитва,
І ми рабами стали знов.
Рабами не Москви, а слави,
Нас отруїв свободи мед.
І жаль мені, що в наші лави
В ту ніч не вдарив кулемет.

Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну
на шлях
Вечір, мов казка, над Україною

Казка, як вечір,
Аж синьо в очах
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи

все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась
і не спить

Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?»
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки

Коли мене запитують: «Народу
чи зможеш прислужитись, як і де?»
мовчу: на ясні зорі, на тихі води
хай випадкове слово не впаде

Коли мене питають: «Любиш землю,
степи, озера, яблуні в саду?»
я знов мовчу: від них не відокремлю
себе й тоді, як в землю перейду

Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?»
моя дружина сину колискову
співає тихо Краще не скажу

Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?»
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені»

Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить,
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.

Запахла осінь вялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом,
І свіжі айстри над піском румяним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,  у малій картині.
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.

Люби природу не як символ
Душі своєї,

Люби природу не для себе,
Люби для неї.

Вона не тільки тема вірша
Або картини,
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.

У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.

Вона це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним,
Живим поетом!