Тепер мерехтить він на її русальній русі косі той ґердан
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє цвітом надії процвіта, той огнем жаріє прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полумям аж кипить він долі-волі добува, а той той останній там на краю проміння ідеї розлива
Дивлюсь на його на той ґердан; дивлюсь та й бачу кого?.. його чарівну основу її живучий Ґердан!..
Дивлюсь завмерле серце ожива, рій думок надлітає і я собі берусь нанизувати ґердан!..
ОСІНЬ
Непривітно й лячно тепер у нашому краю. Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній цар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два дні і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць. Із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.
Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його свій рідний край й вибираються в світ за море далеко-далеко до Америки мандрують на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
ВЕРБА
На широкій млаковині виросла верба.
Її ніхто не плекав, не доглядав сама вона виросла.
І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.
Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть Хто хоче знущається над нею.
Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї чудна вдача!
Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі, як не добула її безталанна Україна, та все-таки залюбки плаче
Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..
Василь СТЕФАНИК
14.05.1871, в с. Русові на Снятинщині 7.12.1936, там само
Навчався у гімназіях у Коломиї та Дрогобичі (з 1891). І там уже починає пробувати писати. Був членом селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові (1892), зблизився з плеядою письменників «Молодої Польщі».
Активно захопившись політичною діяльністю, Стефаник втратив зацікавлення медициною і у 1900 р. покинув університет. Під впливом модерної літератури Заходу він пише поезії в прозі і пробує видати їх окремою книжкою. Однак збірка «З осені» так і не вийшла, письменник знищив рукопис. Ті поезії у прозі, що залишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті. Саме їх і подаємо в нашій антології.