Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або, приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водоспаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: Чешися, дурна, він тебе любить!
ВНОЧІ
Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як ле-лики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли.
Японська рожа похилилася і било кактуса до півночі обернулося від голосу.
Другий голос:
Голосом своїм перлами тебе обсиплю, зором своїм вогнем тебе скупаю, очима своїми чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.
Японська рожа цвіт впустила і лист кактуса днему схилився.
Третій голос:
Всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очей ясних і звяжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду вязати срібні проміні мої, а з золотими впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.
Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.
Четвертий голос:
Рукою моєю махну всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву рай-птаха зявиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря днам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист дморю похилився.
Пятий голос:
Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе днам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ
Ользі присвячую
І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе
І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш.
ЧАРІВНИК
Хто мене гріє, хто мене ще любить?
Дайте горячі долоні!
Дайте огню з серця!
Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
Ти, стрільче з-поза хмар!
Я ражений тобою.
Ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.
Отак лежу я, перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний боже Поціль глибше!
Ще раз поціль!
Пробий, зломи то серце.
До чого та мука стрілами тупозубими?
Чому глядиш знов,
ненасичений люцкою мукою,
злобними очима, божими блискавками?
Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
Нащо мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?
Га, га!
Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ
1873, с. Зарваниця, на Тернопільщині 1937, м. Камянка-Бузька, на Львівщині
Народився в священичій родині. Навчався в університетах Львова, Ґраца, Берліна, за фахом германіст. Вчителював у Перемишлі, Тернополі, Чернівцях. У1904 1905 роках редагував журнал «Молодіж» (Тернопіль). Автор збірок новел «З живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907), повісті «Дві долі» (1904). Етюд публікувався в альманасі «З-над хмар і долин» (1903).