З того часу, щось рокiв через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i сама хворiла.
- Ось де я, гляньте,- було показувала вона на якусь святу душу коло божої матерi угорi картини страшного суду.- Бачите?
Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душi вже замiсть лиця стала коричнева пляма, як столиця на географiчнiй картi. Але трохи згодом материнi дiла похитнулись. Якось вона довго не давала бабi їсти. А баба тодi взяла та й накупила у церквi свiчок проти матерi, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже нiяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, i її став часто по ночах душити домовик. Вiн жив у нас в коминi i в трубi. Голосу не подавав, кажуть, нiколи i схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.
Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть. Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж менi буде?
Увiйшовши до хати, я тихо пiдкрався до страшного суду i почав пильно, якось зовсiм по-новому розглядати пекельнi кари, змальованi внизу картини. Нагору я боявся пiднiмати очi. Там мене вже не було.
Якої ж бо кари заслужила моя свiжа грiшна душа? Очевидно, за перший грiх все-таки невеличкої, отак не бiльше за оцей вогонь по кiсточки, що в лiвому кутку. Ай-ай-ай...
Я подивився востаннє вгору на святих, де сидiв увесь їхнiй комiтет, i менi так стало жаль, що я вже не їхнiй, а тут-о, на вiки вiчнi в пеклi, так стало жаль менi, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз пiд дiдовою калиткою, i гiрко заплакав.
Од споглядання пекельних кар менi почало щось пекти в п'ятах, i я прудко побiг через сiни i двiр до клунi навшпиньки, немов по гарячiй сковородi, що її лизала баба язиком. Тодi в газетах ще нiчого не писали про мої аморальнi вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що свiт, якому я належав тодi, дуже гостро реагував на мii одчайдушний крик на сковородi: залопотiвши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури заскугикали поросята. Пiрат прокинувся i гавкнув спросоння: "А хто там менi бiгає по двору?" Вслiд за тим зловiсно рипнули дверi, i на порозi темної комори появилася баба:
- Чого ти ревеш, бодай тобi кiстка в горло?! Щоб ти кричав i не переставав! - I зразу до матерi божої в небо: - Мати божа, цариця небесна! Як не дає вiн менi покою, не дай йому нi на тому свiтi, на нi сьому!.. - Потiм уздрiла в небесах голубiв над хатою та до голубiв: - Голубоньки мої, святi заступники! Та щоб же не бачив вiн вашого пiр'ячка святого i не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього нi кравця, нi шевця, нi плотника, нi молотника...
Далi баба почала творити про мене пiсню, виспiвуючи її, як колядку:
Та нi орача в полi-i-i, нi косарика в лузi,
Не дай бо-оже.
Та нi косарика в лузi, нi купця в дорозi,
Ой нi купця в дорозi, нi рибалочки в морi.
Потiм, коли голуби посiдали на стрiху, вона знов перейшла на урочисту прозу:
- Покарайте його, святi голубоньки, i ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав вiн нi сну, нi вiдпочинку, i пошлiть йому, благаю вас, такого начальника...
Докладної характеристики майбутнього начальник я вже не чув. Менi було не до начальства. Рятуватись треба, поки не пiзно. Залiз я хутко в старий човен, що стояв у клунi в засторонку, i почав думати, що менi робити для поновлення святостi.
От тодi-то вперше в життi i вирiшив я творити добрi дiла. "Не буду,- думаю,- їсти скоромного цiлий тиждень! Носитиму дiдовi воду на погребню, скiльки вiн схоче, i почну ходити до церкви". Далi я подумав, дивлячись на ластiвок: "От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами й хлiбом, аби тiльки ластiвка бачила, на якi дiла я здатний, i розказала Сусу Христу".
Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалiбно пищали, а навколо кубла надi мною їхнi батьки невпинно снували й носили їм комах.
"Що ж його зробить? - думав я, залишивши ластiвок.