Михайло Старицький
За двома зайцями. Вибране
© Depositphotos.com / rmira2, обкладинка, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020
За двома зайцями
Комедія із міщанського побиту. З співами і танцями в 4-х діях
Дійові люди
Прокіп Свиридович Сірко міщанин, має крамницю.
Явдокія Пилипівна його жінка.
Проня дочка їх.
Секлита Пилипівна Лимариха сестра Сірчисі, перекупка.
Галя її дочка.
Свирид Петрович Голохвостий промотаний цилюрник.
Настя, Наталка подруги Пронині, манірні.
Xимка наймичка у Сірків.
Пидора поденщиця у Лимарихи.
Степан Глейтюк був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.
Марта бублейниця, Устя черевичниця, Меронія живе при монастирі гості у Лимарихи.
Два баси.
Йоська-жид.
Квартальний, катеринщик, міщани і люд.
Дiя перша
Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.
Вихід І
Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.
Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло! А то тим, що новий дячок гарно вичитує.
Прокіп Свиридович. Чим же гарно?
Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.
Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує
Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну
Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита по-стародавньому, по-божественному, а цей
Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.
Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!
Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький
Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.
Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!
Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!
Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати! (Одвернулась.)
Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!
Стара мовчить надуто.
Не сердься-бо, моя сивесенька!
Явдокія Пилипівна. Та годі вже!
Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді, діждалися й свого ясного вечора Да не зайдет сонце во гніві вашім
Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов, лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок хліба, і закуток.
Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
Явдокія Пилипівна. Як же гандлювати[1] без того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла єдиначка; треба було на посаг складати.
Прокіп Свиридович. Та так, так А наградив-таки нас Господь дочкою розумні!
Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і грошей: у який кошт та наука увійшла страх! Скільки отій мадамі до пенціона переплачено!
Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?
Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину запакувати у науку на муку, аж до загину!
Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили, вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
Прокіп Свиридович. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки негаразд
Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?