Чесно кажучи, нині таких викликів було зовсім небагато.
Молочна кислота вже щипала його стегна та шкіру. Відчуття болісне, але результат того вартий. Свято ендорфіну. Пружні мязи. Тверезий розум. Пиво, яке вони з дружиною попиватимуть на балконі, якщо після заходу сонця не надто похолоднішає.
І ось він уже нагорі. Дорога вирівнялася, і перед його очима постало озеро Марідалсваннет. Він одразу скинув швидкість, бо виїхав за межі міста. Навзагал це доволі дивне відчуття, коли, проїхавши швидко хвилин пятнадцять від центру європейської столиці, ти опиняєшся серед ферм, ланів та хащ і не бачиш кінця дорозі, яка губиться десь далеко у надвечірї. Під темно-сірим «беллівським» шоломом який один коштував стільки ж, скільки він витратив на велосипед, що його він подарував онучці Лінн-Марі на її шостий день народження, в нього вже чоло свербіло від поту. Але шолома він знімати не став: за статистикою, причиною переважної більшості смертних випадків серед велосипедистів стають саме ушкодження голови.
Він знову подивився на ритмокардіометр. Сто сімдесят пять. Сто сімдесят два. Довгоочікуваний подмух вітерцю приніс із собою радісний галас із міста. Мабуть, то зі стадіону «Уллевол» сьогодні ввечері там мав проходити якийсь важливий міжнародний матч. Грають зі Словакією чи Словенією. Ерленд Веннесла уявив на мить, що насправді місцеві плескають саме йому. Давненько його не зустрічали такими гучними аплодисментами. Востаннє таке щастя випадало на його долю під час прощальної церемонії в КРИПОСі,[1] ще там, у Брюні. Торт, промова від боса, Мікаеля Бельмана, карєра якого відтоді впевнено пішла вгору. Ерленда зустріли аплодисментами, він дивився усім присутнім у вічі, дякував їм та, взявши слово, навіть відчув, як йому дихання перехопило. Промова була короткою та простою, стосувалася виключно сухих фактів у кращих традиціях КРИПОСу. Як і в кожного детектива, у нього траплялися злети й падіння, але серйозних промахів він не припускався. Принаймні наскільки йому самому було відомо. Звісно, ніколи не можна бути впевненим на всі сто відсотків в тому, що у своєму розслідуванні докопався до самої суті. Завдяки сучасним науковим досягненням у сфері технологій дослідження ДНК та можливості залучити ресурси вищих ешелонів влади, стало можливим розвязувати навіть складні «висяки». Знаходити нові відповіді. Доходити висновків. Якщо зосереджуватися виключно на таких нерозвязаних злочинах, у нагоді ставала будь-яка можливість, але Ерленд ніколи не розумів, навіщо витрачати ресурси на розслідування справ, які давно вже треба було закрити.
Темрява згустилася, й у примарному світлі вуличних ліхтарів він мало не проїхав повз деревяний знак, що вказував на поворот до лісу. Але дороговказ був на місці, саме там, де він і памятав. Він зїхав зі шляху та рушив мяким хвойним настилом. Він повільно їхав стежкою, легко утримуючи рівновагу. Шлях освітлював конус світла його ліхтарика, зрідка коли він повертав голову кудись убік охоплюючи густу стіну ялинок. Обабіч нього розбігалися тіні; стривожені й квапливі, вони змінювали форму й ховалися у деревах. Саме так він і уявляв собі цей ліс, намагаючись відчути на власній шкірі те, через що довелося пройти їй. Уявляв, як вона бігла крізь ці хащі із ліхтариком у руці, вирвавшись із полону, де її ґвалтували понад три дні.
Тому, коли Ерленд Веннесла раптом побачив світло десь попереду, на мить йому навіть здалося, ніби це знову її ліхтарик, і вона знову тікає з неволі, а він женеться за нею на мотоциклі. У лісі попереду щось мінливо замерехтіло, аж раптом йому в очі вдарило яскраве світло. Він зупинився й зліз із велосипеда. Знову посвітив на ритмокардіометр. Менше сотні. Непогано.
Він послабив лямку під підборіддям, зняв шолом та почухав голову. Господи, до чого ж приємно. Вимкнув ліхтарик, повісив шолом на кермо й покотив велосипед у бік джерела світла, відчуваючи, як каска тихенько стукотить об раму.
Чоловік зупинився, коли його знову освітили яскраві промені невідомого пристрою. Осліплений, він спіймав себе на думці, що чує власне важке дихання. Дуже дивно, зважаючи на те, який низький у нього пульс. Він помітив якийсь порух, ніби за величезним тремтливим колом світла щось підіймалося, потім почув тихенький посвист. І раптом йому сяйнула думка: не треба було цього робити, не можна було знімати шолома. Більшість смертних випадків серед велосипедистів
Ця думка застрягла в його голові, він раптом утратив відчуття часу, ніби відключившись на мить.
Ерленд Веннесла здивовано вдивлявся в темряву, відчуваючи, як по його чолу збігають великі краплі поту. Він намагався сказати щось, але не чув власних слів, ніби трапився якийсь перебій звязку між ротом та мозком. Потім знову почувся той самий свист. Запала тиша. Було чути тільки його дихання. Він раптом помітив, що впав на коліна, а його велосипед, перекинутий, лежить у якійсь ямі. Перед ним витанцьовувало жовте світло, яке несподівано щезло, коли крапля поту дісталася його міжбрівя й потрапила у вічі, знову засліпивши чоловіка.
Третій посвист крижаним болем пронизав його голову, шию й усе тіло. Тепер він не міг навіть поворушитися.