Це та книжка, що тобі дав Бреттіґен?
Ага.
Подарував на день народження?
Ага.
Про що в ній розповідається?
Хлопці опинилися на безлюдному острові. Їхній корабель затонув. Думаю, події відбуваються після Третьої світової війни або чогось такого. Той дядько, письменник, ніде не пише прямо.
Це та книжка, що тобі дав Бреттіґен?
Ага.
Подарував на день народження?
Ага.
Про що в ній розповідається?
Хлопці опинилися на безлюдному острові. Їхній корабель затонув. Думаю, події відбуваються після Третьої світової війни або чогось такого. Той дядько, письменник, ніде не пише прямо.
То це якась наукова фантастика.
Так.
Від радості в Боббі трішки паморочилося в голові. На його думку, «Володар мух» був такий далекий від «Кільця навколо Сонця», скільки це взагалі можливо, але мама терпіти не могла наукову фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.
Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.
Боббі?
Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.
Що, мамо?
Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?
Мамо, він Бротіґен.
Вона насупилася на свій відбиток у вікні хоча, швидше за все, це був його відбиток.
Не виправляй мене, Боббі. То як?
Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.
Та де. Та й з чого б це?
Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?
Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.
Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?
Щось таке.
Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.
А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоровя і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?
Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?
Думаю, він працював в освіті, задумливо вела далі мати. Він розмовляє, як учитель, хіба ні?
Щось типу того.
А які в нього хобі?
Не знаю.
Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в мяких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.
Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.
Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у мякій обкладинці.
Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.
Мама блискавично обернулася до Боббі.
Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?
Звичайно, я чув.
Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.
Пообіцяй.
Обіцяю.
Поклянись, Боббі.
Він покірно поклав руку на серце і промовив:
Богом присягаюся своїй матері.
Зазвичай цим усе й закінчувалось, але цього разу вигляд у неї не був вдоволений.
Він коли-небудь Він щось тобі
Вона замовкла з невластивим їй розгубленим виразом. Іноді такий вираз бував ув учнів, коли місіс Бремвелл кликала їх до дошки визначати в реченні іменники та дієслова, а вони не знали.
Чи він коли-небудь що, мамо?
Не зважай, сердито відрізала мама. Забирайся звідси. Іди в парк або в «Стерлінґ-гауз». Мені набридло на тебе дивитися.
«То чому ж ти тоді прийшла? подумав Боббі, та вголос, звісно, нічого не сказав. Я ж тобі не заважав, зовсім не заважав».
Боббі запхав «Володаря мух» до задньої кишені й попрямував до дверей. Вже на порозі він обернувся. Вона все ще стояла біля вікна, але тепер знову дивилася на Боббі. Для нього б стало несподіванкою в такі моменти побачити на її обличчі любов. Щонайбільше якусь ніби задумливість, і лише іноді ніжність.
Слухай, мамо
Він хотів попросити пятдесят центів, усього пів зеленого. На них Боббі міг би купити содову і два хот-доги в «Колонії». Йому подобалися їхні хот-доги, їх подавали в підсмажених булках з картопляними чіпсами і кружальцями квашених огірків.
Мамині губи знову проробили отой свій трюк зі стисканням і Боббі зрозумів, що нині не день хот-догів.
І не проси, Боббі, навіть не мрій про це.
«Навіть не мрій про це» один з її найулюбленіших висловів усіх часів.
Цього тижня я маю заплатити тонну рахунків, так що доларові символи в уяві можеш не малювати.
Тільки тонни рахунків у неї не було, ось у чому річ. Принаймні не цього тижня. Боббі бачив і рахунок за світло, і чек за квартиру в конверті з позначкою «Містерові Монтелеоне» ще минулої середи.
І відмазатися тим, що йому скоро буде потрібен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рік закінчується, а не починається. Єдина зелень, яку він просив у мами останнім часом, це пять доларів на квартальний внесок у «Стерлінґ-гаузі», та й то вона мялася, хоча й знала, що ця сума покриває плавання, заняття бейсболом у команді «Вовки і Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббі назвав би таку поведінку скнарістю. Але він не міг сказати мамі нічого подібного. Будь-які розмови про гроші майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо її фінансових поглядів, навіть у найменшому, могли викликати шалену істерику. А тоді вона ставала просто страшною.