Містер Бротіґен і не думав рушати доріжкою. Він стояв біля тротуару, тримаючи в кожній руці по валізі, а третю затиснув під пахвою паперові мішки він уже встиг перенести на газон номера 149 зігнувшись під вагою ще дужче, ніж завжди. Він стояв якраз на півдорозі між ними, ніби пост дорожнього збору абощо.
Очі Ліз Ґарфілд, метнулися повз нього до очей сина. «Іди, наказували вони. Не кажи ні слова. Він новенький. Приблукав сюди звідкілясь або й взагалі нізвідки, позапихавши половину речей в торбинки для продуктів. Просто мовчи і йди своєю дорогою».
Та Боббі цього не зробив. Можливо, тому що на день народження замість велосипеда він отримав читацький квиток.
Був радий з вами познайомитися, містере Бротіґен, сказав Боббі. Сподіваюся, вам тут сподобається. Бувайте.
Гарного дня в школі, синку, відповів містер Бротіґен, Навчися багато нового. Твоя мати має рацію: tempus fugit.
Боббі зиркнув на матір, щоб побачити, чи його маленький бунт після цих, таких же маленьких, лестощів, має хоч якісь шанси на прощення. Проте мамині губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши ні слова, вона повернулась і пішла вниз пагорбом. Боббі теж попрямував геть, радіючи, що все ж поговорив із чужинцем, навіть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.
Дійшовши до будинку Керол Джербер, він дістав свій помаранчевий читацький квиток і заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швін», але також зовсім непогано. Якщо чесно, взагалі чудово. Перед ним відкривався цілий світ нових книжок, які треба було дослідити, і це нічого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хіба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?
Ну, принаймні так каже його мама.
Боббі перевернув картку. Маминою твердою рукою на ній виведено:
«Всім, кого це стосується. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з відділу для дорослих публічної бібліотеки Гарвіча».
І підпис: Елізабет Пенроуз Ґарфілд.
Під її іменем, ніби постскриптум, приписано:
«Гроші за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».
Імениннику! налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зі своєї засідки за деревом. Вона обійняла його за шию і міцно цмокнула в щоку. Почервонівши, Боббі роззирався навсібіч, чи, бува, ніхто не бачить. Дружити з дівчатками збіса непросто і без поцілунків-сюрпризів. Та все було гаразд. На вершині пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потік учнів, але тут, унизу, вони були самі.
Боббі витер щоку долонею.
Ой, облиш, тобі ж сподобалося, сміючись, вигукнула Керол.
Зовсім ні, сказав Боббі, хоча це була й неправда.
І що тобі подарували?
Читацький квиток, відповів Боббі й показав їй картку. Дорослий читацький квиток.
Класно!
Йому здалося, чи в очах Керол і справді майнуло співчуття? Мабуть, ні. А якщо й так, то що?
Ось, це тобі.
Керол простягла Боббі голмарківський конверт, на якому було витиснене його імя. Вона наліпила на нього ще кілька сердечок і наклейок з ведмедиками.
З легкою тривогою Боббі розірвав конверта, кажучи собі, що вітання завжди можна засунути глибоко до задньої кишені своїх полотняних штанів, якщо воно виявиться сопливим.
Та воно не було сопливе, хіба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсі верхи на коні. Всередині літерами, які мали здаватися, ніби деревяними, написано:
«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»
І зовсім не сопливо. «З ЛЮБОВЮ, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдієш, вона ж все-таки дівчинка.
Дякую.
Знаю, листівка дитяча, але інші були ще гірші, безапеляційно заявила Керол. Трохи вище по схилу на них чекав Саллі-Джон, викручуючи свого боло-баунсера[1], як тільки можна: то під праву руку, то під ліву, то за спину. Крутити його між ногами Саллі більше не намагався. Якось він спробував зробити це на шкільному подвірї, але той добряче заїхав йому по яйцях. Саллі скрикнув. Боббі і ще кілька хлопців реготали аж до сліз. Керол і ще три її подруги прибігли спитати, що таке, але хлопці, всі, як один, сказали, що нічого не сталося. Саллі-Джон сказав те ж саме, хоч був блідий і ледь не плакав. «Усі хлопці телепні», сказала тоді Керол, та Боббі був упевнений, що вона насправді так не думає. Інакше вона б не вискочила і не поцілувала його. А поцілунок був хороший, справжній міцний цьом. Власне, кращий, ніж він дістав від рідної мами.
Листівка зовсім не дитяча, заперечив Боббі.
Ні, але майже дитяча, озвалася Керол. Я хотіла купити тобі дорослу листівку, але, Боже мій, які ж вони сопливі.
Я знаю, заспокоїв її Боббі.
Як виростеш, ти теж збираєшся бути сопливим?
Надіюся, що ні, відповів він. А ти?
Ні, я хочу бути така, як мамина подруга Ріонда.
Ріонда ж дуже товста, з сумнівом зауважив Боббі.
Але вона крута. Я буду теж крута, але без сала.
В наш будинок вїхав новий тип. У кімнату на третьому поверсі. Мама каже, там нагорі дуже гаряче.
Справді? І який він? захихотіла Керол. Якийсь мусі-пусі?
Він старий, сказав Боббі й на мить замислився. Але в нього цікаве обличчя. Мама його не злюбила з першого ж погляду, бо він привіз свої манелі в паперових пакетах.
До них приєднався Саллі-Джон.