А Борис
Пастернак. Росіянин, зневажливо сказав містер Бротіґен, як на мене, не вартий уваги. Можна глянути на твої книжки?
Боббі подав їх. Перрі Мейсона містер Бротіґен («Тед, нагадав він собі, треба кликати його Тедом») віддав, лише мигцем глянувши на обкладинку. Роман Кліфорда Сімака він тримав довше: спершу, мружачись від спіралей диму, що пливли перед очима, розглядав обкладинку, потім погортав сторінки. При цьому Тед кивав головою.
Цю я читав. Перш ніж приїхати сюди, у мене була купа часу на читання.
Справді? з ентузіазмом вигукнув Боббі. І як, гарна книжка?
Одна з його найкращих, відповів містер Бротіґен (Тед). Він скоса поглянув на Боббі. Одне око розплющене, інше все ще примружене від диму, що надавало йому мудрого і водночас загадкового виразу. Ніби в дещо підозрілого субєкта з якогось детективного фільму. Але ти впевнений, що зможеш це читати? Тобі ж тільки десь дванадцять років, не більше.
Мені одинадцять, відповів Боббі. Його втішило, що Тед прийняв його за дванадцятилітнього. Сьогодні виповнилося. Я подужаю цю книжку. Я, може, всього й не зрозумію, але, якщо історія хороша, вона мені сподобається.
У тебе день народження! вражено вигукнув Тед. Він зробив останню затяжку і клацнув пальцями, відкидаючи недопалок. Цигарка впала на цементну доріжку, розсипаючись фонтаном іскор. З днем народження, дорогий Роберте, всього тобі найкращого!
Дякую. Тільки мені значно більше подобається «Боббі».
Добре, Боббі. Підеш кудись святкувати?
Та де. Мама мусить допізна працювати.
Може, хочеш піднятися в мою скромну квартирку? Багато запропонувати не зможу, але консерви відкривати вмію, а ще в мене має бути якесь печиво.
Дякую, але мама мені дещо залишила і я маю це зїсти.
Розумію.
І, диво дивне, здавалося, що він справді розумів.
Тед віддав Боббі його «Кільце навколо Сонця».
У цій книжці, промовив він, пан Сімак висловлює теорію, що існують і інші світи, схожі на наш. Не інші планети, а інші Землі, паралельні Землі, що оточують Сонце свого роду кільцем. Захоплива ідея.
Ага, погодився Боббі. Про паралельні світи він читав також в інших книжках та коміксах.
Тед Бротіґен дивився на Боббі задумливим, оцінним поглядом.
Що? спитав Боббі, раптом зніяковівши. Побачив щось зелене, як сказала б його мати.
На мить Боббі здалося, що Тед не відповість. Здавалося, він так глибоко поринув у думки, що перестав щось помічати. Тоді Тед стрепенувся і сів трохи пряміше.
Та нічого, заговорив він. У мене тут зявилася ідейка. Може, хочеш трохи підзаробити? Не те, щоб багато, але
Звичайно, чорт забирай! Ще б пак!
«Я ж хочу велик», мало не додав Боббі, але стримався.
«Не плещи язиком без потреби», було ще одне висловлювання його мами.
Я можу робити майже все, що захочете!
Вигляд у Теда Бротіґена був стривожений і водночас захоплений. Так ніби прочинилися двері в його інше обличчя і Боббі побачив, що цей старий також був колись молодим, а може, навіть і з певною дозою зухвальства.
Такі речі не варто говорити незнайомцям, сказав Тед, і хоча ми вже перейшли на «Боббі» й «Теда», а це хороший початок, усе ж таки ми ще зовсім незнайомі.
А хтось з отих Джонсонів казав що-небудь про незнайомців?
Не пригадую нічого такого, але в Біблії є дещо на цю тему: «Бо приходько я в Тебе, мандрівник! Відверни гнів від мене і я підкріплюся, перш ніж я відійду»
Голос Теда на мить урвався. Веселість зникла з його обличчя і воно знову здалося старим. Та потім його голос зміцнів і Тед закінчив:
« перш ніж відійду, і не буде мене»[2]. Книга псалмів. От тільки не памятаю, який.
Та ні, не хвилюйтеся, я не збираюся нікого вбивати чи грабувати, просто дуже хочу заробити трохи грошей.
Дай мені трохи часу, сказав Тед. Трохи часу подумати.
Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.
Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.
Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.
Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере Теде?
У місці, не такому гарному, як це, промовив Тед, далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?
Відколи себе памятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.
І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?
Та майже всіх.
І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?
Боббі посміхнувся і кивнув.
Ага. Думаю, помітив би.
Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.
Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.
Ходімо, сказав Тед, стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?