Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.
Ці перші звіти стали сміливими спробами припинити замовчування невдач у неприбутковому секторі, залежному від зовнішнього фінансування. Розчаровані тим, що через це замовчування організації втрачають можливість вчитися на власних помилках, люди з EWB вирішили зібрати історії власних поразок і помістити їх у річному звіті. Діяльність організації покликана вирішити деякі із найважчих світових проблем, таких як бідність, а це вимагає інноваційних підходів і знань, отож «Інженери без кордонів» поставили на перше місце досягнення результатів, а не бажання здаватися кращими, чим спровокували революцію.
У своїй привітальній промові на щорічній конференції з невдач у Норвегії «FailCon Oslo» Ґуд попросила присутніх назвати слова, які асоціюються в них зі словом «невдача». Учасники конференції почали вигукувати: «сум», «страх», «посміховисько», «розпач», «паніка», «сором» і «горе». Потім вона прочитала доповідь про невдачі і пояснила, що тридцять глянцевих аркушів містять чотирнадцять історій невдач, яких протягом останнього року зазнали «Інженери без кордонів». Потім вона запитала присутніх, якими словами вони могли б описати цю доповідь і людей, котрі поділилися своїми історіями. Цього разу із зали було чути слова: «великодушний», «здатний допомогти», «відкритий», «компетентний», «хоробрий», «натхненний».
Ґуд зробила важливе зауваження про те, що існує суттєва різниця між тим, як ми сприймаємо слово «невдача», і тим, що ми думаємо про людей і організації, які наважилися поділитися історіями своїх поразок з метою пізнання й зростання. Удавати, що ми можемо стати здатними допомогти, відчайдушними й хоробрими, не подолавши такі складні емоції, як розпач, сором і паніка, глибоко небезпечне і помилкове припущення. Замість того щоб загортати складні емоції в позолочену обгортку і надавати презентабельності невдачам, краще навчитися вбачати красу в правді й стійкості.
Дефіцит «крутизни»
Я знаю, «крутизна» це дивний термін, але, щоб висловити те, що я маю на увазі, інше слово не спадає мені на думку. Коли я бачу людей, котрі не бояться подивитися правді у вічі, або коли бачу, як хтось впав, підвівся і сказав: «Чорт, це справді боляче, але це для мене важливо, тому я спробую знову!» моя перша реакція: «Оце крутелик!»
Надто багато людей сьогодні замість того, щоб відчувати біль, відіграються за цей біль; а замість визнати біль завдають болю іншим. Замість того щоб ризикнути розчаруватися, вони обирають жити в розчаруванні. Емоційний стоїцизм це не крутизна. Легковажне позерство це не крутизна. Бундючність це не крутизна. А досконалість навіть поруч не стоїть із крутизною.
Для мене «справжній крутелик» це людина, яка каже: «Наша родина насправді переживає важкий період. Ми готові скористатися вашою підтримкою». Або батько, який говорить синові: «Смуток це нормально. Ми всі сумуємо. Нам просто потрібно говорити про це». Або жінка, яка каже: «Наша команда напартачила. Ми маємо припинити звинувачувати одне одного і серйозно поговорити про те, що сталося, щоб виправити усе і йти вперед». Люди, які сміливо вирушають у зону дискомфорту і вразливості та розповідають правду про себе, ось справжні крутелики.
Відважність необхідна риса для подолання світових проблем, які здаються нездоланними: бідності, насильства, нерівності, нехтування громадянськими правами і забруднення довкілля. Але окрім людей, які готові показати себе і бути побаченими, нам також потрібна критична маса крутеликів, готових ризикувати, падати, проходити через складні емоції і знову підводитись. І потрібно, щоб ці люди очолювали, моделювали і формували культуру в кожній царині, як батьки, вчителі, адміністратори, керівники, політики, духовенство, митці і громадські активісти.
Дуже багато з того, що ми чуємо нині про мужність, це пихата й порожня риторика, яка маскує особистий страх бути непривабливим, непопулярним, нездатним забезпечити певний рівень добробуту і соціальний статус. Нам потрібно більше людей, готових продемонструвати, що означає піти на ризик і пережити невдачу, розчарування і жаль; людей, готових відчувати власний біль, а не зганяти його на інших; людей, готових сприйняти події у своєму житті, дотримуватися власних цінностей і бути відкритими. Мені дуже пощастило протягом останніх кількох років працювати зі справжніми крутеликами від учителів і батьків до виконавчих директорів компаній, режисерів, ветеранів, фахівців з підбору персоналу, шкільних радників і терапевтів. Далі у цій книжці ми дослідимо, що в них спільного, але в кількох словах скажу: вони цікавляться світом емоцій і не бояться вийти із зони комфорту.