У спальні вона роздягнулася, повісила спідницю, відклала блузку, щоб потім здати її в хімчистку. Натягнула широкі штани і шовкову сорочку без рукавів. До моменту, коли вона босоніж зайшла до кухні, Кетрін уже почувалася спокійною, вона знову контролювала своє життя.
Раніше того дня її переповнювали зовсім інші почуття. Після візиту поліцейських її охопила тривога, і до кінця дня вона помічала за собою безглузді помилки. То взяла не той рецепт, то написала в медичній картці не ту дату. Дрібниці, які були для неї наче брижі, що збурюють поверхню, здавалося б, спокійної води, котра насправді десь на глибині вже вирувала. За останні два роки їй майже вдалося витіснити зі своєї голови думки про те, що з нею сталося в Саванні. Час від часу, без попередження, зявлялися якісь спогади, óбрази, що різали, наче ножем, але їй завжди вдавалося втекти від них, мигцем переключити увагу на інші думки. Та сьогодні вона не змогла втекти від тих споминів. Сьогодні їй не вдалося вдати, ніби Саванни ніколи не було у її житті.
Плитка на підлозі холодила її ноги. Вона приготувала собі «викрутку» з невеликою кількістю горілки і потягувала її, поки терла пармезан і нарізала помідори, цибулю та зелень. Вона нічого не їла від самого сніданку, й алкоголь вливався прямісінько у її кров. Вона трохи захмеліла, і це відчуття було приємним, розслаблюючим. Її заспокоювало рівномірне постукування ножа по деревяній дошці, аромат свіжих трав і часнику. Така собі кулінарна терапія.
За вікном її кухні Бостон скидався на перегрітий казан, заповнений автівками і роздратованими пасажирами, але тут, заховавшись за склом, Кетрін неспішно обсмажила на оливковій олії помідори, налила собі трохи червоного вина і поставила на плиту каструлю з водою для спагеті. З кондиціонера зі свистом виривалося прохолодне повітря.
Вона поставила на стіл спагеті, салат і вино і взялася за їжу під музику Дебюссі[21], що лунала з програвача. Незважаючи на голод і ретельність, з якою вона готувала вечерю, їжа чомусь не мала смаку. Вона насилу запихала її в себе, але їжа ставала їй в горлі, ніби вона ковтала щось гливке. Навіть другий келих вина не зміг звільнити її від цього відчуття. Кетрін опустила виделку і глянула на свою недоїдену вечерю. Музика наростала, накривала її розкотистими хвилями.
Вона обхопила обличчя долонями. Спершу не було чутно ні звуку. Наче її горе так довго ховалося в закоркованій пляшці, що тепер його годі було звідти випустити. Аж раптом з її уст зірвався стогін, тихенький, ледь чутний. Вона перевела подих і з її горла вирвався крик, вихлюпнувся весь той біль, який вона носила в собі ці два роки. Вибух емоцій налякав її, бо вона вже не могла їх стримати, вона й сама не могла збагнути, яких глибин сягав її біль, не знала, чи він коли-небудь зникне. Вона кричала, доки не охрипла, доки легені не надірвалися від натуги. Вона плакала, і схлипування губилися в стінах її герметично замкненої квартири.
Нарешті, коли вже скінчилися сльози, Кетрін лягла на канапу і миттєво поринула в глибокий змучений сон.
Вона раптово прокинулась у цілковитій темряві. Серце гупало в грудях, сорочка промокла від поту. Їй причувся якийсь шум? Тріскання скла, чиїсь кроки? Може, саме це й вирвало її з такого глибокого сну? Вона не сміла поворухнутися, боялася пропустити найменший звук чиєїсь присутності.
У вікнах пропливали вогні автівок. На мить її вітальня посвітліла, а тоді знову поринула в темряву. Кетрін прислухалася до свисту повітря, що вилітало з кондиціонера, до гудіння холодильника на кухні. Нічого дивного. Нічого такого, що могло спричинити напад такого всепоглинаючого жаху.
Вона сіла, зібрала всю свою сміливість й увімкнула лампу. Уявні жахіття розчинилися в мякому світлі, що заповнило кімнату. Кетрін підвелася з канапи і пройшлась усіма кімнатами, вмикаючи світло, перевіряючи шафи. Мозок підказував їй, що ніхто не міг проникнути до її квартири, оснащеної сучасною системою сигналізації, міцними замками і щільно зачиненими вікнами. Тут вона була у безпеці. Та вона не могла заспокоїтись, доки не провела цю перевірку, доки не оглянула всі темні закутки. І лише пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Кетрін дозволила собі полегшено видихнути.
Годинник показував пів на одинадцяту. Середа. «Мені потрібно з кимось поговорити. Сьогодні я не зможу впоратися з цим сама».
Вона сіла за стіл, ввімкнула компютер і дивилась, як засвітився екран. Він був її рятівним колом, її психологом ця купа переплетених дротів і шматків пластмаси була єдиним безпечним слухачем, з яким вона могла поділитися своїм болем.
Годинник показував пів на одинадцяту. Середа. «Мені потрібно з кимось поговорити. Сьогодні я не зможу впоратися з цим сама».
Вона сіла за стіл, ввімкнула компютер і дивилась, як засвітився екран. Він був її рятівним колом, її психологом ця купа переплетених дротів і шматків пластмаси була єдиним безпечним слухачем, з яким вона могла поділитися своїм болем.
Вона ввела свій нікнейм CCORD, зєдналася з Інтернетом, поклацала мишкою, надрукувала кілька слів і перейшла на сторінку приватного чату з нехитрою назвою «womanhelp»[22].