Нічого особливого, знизав плечима Пітер, і всі гуртом висипали з кімнати усі, окрім Люсі. Та залишилася позаду, бо, на її думку, усі двері були варті того, аби спробувати, чи вони відчиняються, чи ні. Хоча цього разу вона була майже впевнена: що-що а саме ці двері були на замку. Та, на її подив, вони відчинились без жодних зусиль, і їй під ноги викотились дві нафталінові кульки проти молі. Зазирнувши всередину, вона помітила ряд довгих зимових пальт, за якими виднілися хутряні шуби. До хутра Люсі була небайдужа: їй подобалось і вдихати неповторний хутряний запах, і голубити мяке хутро долонями. Тому, не роздумуючи, вона забралася у шафу, щоб зануритись обличчям у хутро. А от двері вона залишила відчиненими, бо добре розуміла, що зачинятися у шафі безглуздя. За крок чи два виявилось, що за першим рядом шуб сховався ще один. Тут було вже досить-таки темно, і тому вона простягла руки вперед, аби зненацька не вдаритися головою об задню стінку шафи. Так вона ступила ще один крок, а потім іще два чи три, з кожним наступним кроком очікуючи, що от-от кінчиками пальців торкнеться деревяної стінки. Та цього не сталося.
Це має бути неабияка шафа! вирішила Люсі, пірнаючи все далі у глибину та посуваючи рученятами мякі брижі хутра, щоб звільнити для себе місце. Тут вона помітила, наче під ногами в неї щось поскрипувало. Чи то знов нафталінові кульки, чи що? здивована, Люсі зупинилася та схилилася додолу, щоб торкнутися того, не знати чого. Але замість твердого гладкого дерева, що мало бути підлогою шафи, вона відчула під рукою щось мяке, крихке та дуже холодне. Усе це дуже дивно, мовила вона і ступила ще зо два кроки вперед.
Наступної миті виявилося, що її обличчя та рук торкалося вже не мяке хутро, а щось тверде, жорстке та колюче.
Ти ба, мене наче справжні дерева торкаються! вигукнула Люсі. І побачила світло, що мерехтіло десь попереду; не за декілька дюймів, де мала бути задня стінка шафи, а далеко-далеко вглибині. Щось холодне та ніжне падало на неї згори. За мить вона збагнула, що стоїть посеред нічного лісу; під ногами в неї виднівся у темряві білий сніг, а з неба сипалися грайливі сніжинки.
Хоч Люсі й була дещо налякана, її допитливість і запал взяли своє. Вона озирнулася через плече десь у глибині, поміж темних стовбурів дерев, досі виднівся дверний отвір шафи. Придивившись, можна було навіть розгледіти порожню кімнату, з якої вона зайшла. (Звичайно, двері шафи Люсі залишила відчиненими, бо немає у світі нічого безглуздішого, ніж замкнути себе у шафі.) Кімната була осяяна денним світлом. «Щоб не трапилось, а повернутись я завжди встигну», вирішила Люсі та рушила по снігу вперед скрип-скрип поміж дерев до того, іншого світла.
Хвилин за десять вона дійшла до нього і побачила, що те світло лилося з ліхтаря на стовпі. Доки вона стояла і дивилась на ліхтар, дивуючись, звідкіля він узявся посеред лісу, та роздумуючи, що ж робити далі, їй почулося туп-туп ніби хтось крокує до неї. Невдовзі з темряви лісу в коло світла, що його відкидав ліхтар, і справді вийшло вельми дивне створіння.
Воно було лише трохи вище за Люсі й тримало в руках парасольку, обліплену білим снігом. З голови до поясу це була наче звичайна людина, а от ноги були немов козлячі, вкриті чорною блискучою шерстю, та закінчувалися двома козлячими ратицями. Крім цього, воно мало хвіст, але його Люсі спершу навіть не помітила, бо той був обережно підхоплений під руку з парасолькою, аби не тягнувся по снігу. Навколо шиї створіння намотало червоний вовняний шарф; шкіра його теж мала дещо червонуватий відтінок. Риси обличчя воно мало незвичайні, але приємні; а ще коротку гостру борідку та кучеряве волосся, з якого по обидва боки від лоба стирчали коротенькі ріжки. Як вже було сказано, в одній руці він тримав парасольку, а в іншій декілька коричневих пакунків. Ці пакунки та сніг навколо створювали враження, ніби він щойно з магазину, де робив закупи до Різдва. Це був фавн. І коли він побачив Люсі, то від подиву навіть упустив свої пакунки.
Боже ти мій! тільки що й вигукнув він.
Розділ 2
Про те, що дізналася Люсі
Доброго вечора, чемно привіталася з ним Люсі. Та фавн так завзято збирав свої пакунки, що спершу навіть нічого їй не відповів. Лише впоравшись, він злегка вклонився.
Доброго, доброго! Пробачте мою цікавість, та ви часом не донька Єви?
Мене звати Люсі, відповіла Люсі, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.
Але ж ви, пробачте за цікавість, дівчинка? вів далі фавн.
Звичайно, я дівчинка, погодилась Люсі.
І ви, звичайно, людина?
Звичайно, я людина, підтвердила Люсі, досі трохи збита з пантелику.
Просто хотів упевнитися, промовив фавн. Який я нетямущий! Але ж я ніколи до цього не бачив сина Адама чи доньку Єви. Дуже радий. Інакше кажучи Тут він запнувся, ніби збирався сказати щось інше, аж раптом отямився. Дуже радий, дуже. Дозвольте відрекомендувати себе мене звуть Тумнус.
Дуже приємно познайомитись, пане Тумнусе, ввічливо відповіла Люсі.
А дозвольте мені поцікавитись, о, Люсі, донько Єви, одразу ж запитав Тумнус, яким чином ви потрапили до Нарнії?