До Нарнії? здивувалася Люсі. А що це Нарнія?
Нарнія, як ви маєте змогу бачити на власні очі, це та сама країна, де ми нині є; країна, що простягається від цього ліхтарного стовпа до величного замку Кейр-Паравель на Східному морі. А ви, мабуть, прибули до нас з непролазних хащів Дикого Заходу?
Та ні, зніяковіла Люсі. А з цього, з гардеробу, що у вітальні
Еге ж протягнув Тумнус, помітно зажурившись. От якби я був більш старанним учнем, коли вивчав географію за часів, коли я був ще маленьким фавником, то я б, напевно, краще знався на всіх цих дивовижних країнах. А тепер уже запізно.
Але ж то ніякі не країни, Люсі вже ледве втримувалась, аби не пирснути зо сміху. Це, як би пояснити, словом, там нині літо.
Тимчасом, тут у нас у Нарнії зима, зітхнув Тумнус. Споконвічна зима. Зима така довга, що якщо ми хоч трохи затримаємось надворі зі своїми балачками, ми неминуче застудимось. А тому, донько Єви з далекої країни з такою привітною назвою Вітальня, де у сонячному місті з такою грізною назвою Гардероб завжди панує літо, чому б вам не піти зі мною і не продовжити цю розмову за чаєм у мене вдома?
Вельми дякую, пане Тумнусе, промовила Люсі. Та, гадаю, мені вже час додому.
Тут недалеко, ось тільки за ріг завернути, запевнив її фавн. Там палає вогонь, можна зробити грінки з сардинками і поласувати пирогом.
Це дуже любязно з вашого боку, спробувала відмовитись Люсі, та мені не слід затримуватись надовго.
Якщо ви, донько Єви, візьмете мене під руку, немов не почув її Тумнус, я зможу поділитися з вами парасолькою. Ось, саме так. А тепер ходімо.
І ось вже Люсі йшла лісом хтозна-куди під ручку з дивним створінням, немов вони знали одне одного все своє життя.
Йти і справді виявилося недалеко. Невдовзі вони опинилися у місці, де земля була камянистою та вибоїстою; повсюди стирчали скелі, що несподівано переходили у пологі пагорби та вимоїни. Зійшовши з чергового пагорба, Тумнус рвучко звернув убік, немовби збирався пройти крізь скелю, але в останню мить Люсі вгледіла вхід у печеру. Опинившись всередині, вона навіть примружилась від яскравого полумя. А Тумнус перш за все маленькими кліщами вихопив з вогню жевріючу головешку та запалив лампадку.
Ось тепер ми не забаримося, промуркотів він та хутко поставив грітися чайник.
Люсі ще не доводилося бувати у такому затишному місці. Печера, куди її привів фавн, була невеликою; стіни її викладені з рудуватого каміння, і, що найголовніше, вона була сухою та охайною. На підлозі лежав килимок, стояли два маленьких стільці («Один для мене, а інший для друга», пояснив Тумнус), невеличкий стіл та шафа. Над каміном висів портрет старого фавна з сірою кудлатою бородою. В одному з кутів Люсі помітила двері, що, певно, вели до хазяйської спальні, а на стіні висіла поличка, заставлена книгами. Доки фавн збирав на стіл, Люсі розглядала книжки, що назвалися не інакше як: «Життя та послання Силена», «Німфи, їх побут та звичаї», «Люди, ченці та лісники дослідження відомих міфів та легенд» або «Людина: вигадка чи реальність?».
Прошу до столу, донько Єви! невдовзі вигукнув фавн.
Чай насправді виявився чудовим. Не гіршими були і ледь зварені рябі яйця кожному по одному, і тости з сардинками, а після них ще тости, але з маслечком, потім тости з медом, а наостанок глазурований пиріг. І коли вже Люсі втомилася їсти, фавн заговорив. Він знав безліч казкових оповідань про життя лісу. Він розповідав про танці опівночі, коли дріади, які живуть на деревах, та німфи, таємничі жительки колодязів та струмків, виходять потанцювати з фавнами; про відчайдушне полювання на білого, як сніг, чарівного оленя, що міг виконати будь-яке твоє бажання; про вечірки та про те, як інколи, у пошуках скарбів, у глибоких шахтах та кавернах натикалися на червоних гномів; а потім він розповідав про літо, одне з тих казкових літечок, коли ліси стояли зеленими, старий Силен на своєму гладкому ішаку іноді заглядав у гості, а час від часу навіть показувався й сам Бахус; у струмках замість води текло вино, а веселощам у лісі не було кінця-краю.
А тепер до нас прийшла нескінченна зима, сумно додав він.
Аби хоч якось розвіяти сум, він заходився грати на дивній, схожій на соломинку, маленькій флейті, яку витяг із шафи. Мелодія, що він грав, була і тужливою, і радісною водночас, вона манила до танцю і разом з тим присипляла. Минуло чимало часу, доки Люсі прийшла до тями та зважилася перервати музику:
Ах, пане Тумнусе, мені шкода зупиняти вас так уже зворушливо ви граєте, та мені й справді час вертатися додому. Адже я зазирнула сюди лише на декілька хвилин.
Тепер на те не найліпший час, відкладаючи вбік флейту, скрушно промовив фавн.
«Не найліпший час»? хутко підвівшись на ноги, перепитала злякана Люсі. Що ви маєте на увазі? Мені негайно потрібно вертатися. Мене, мабуть, уже шукають. Вона підвела очі на фавна та запнулася. Пане Тумнусе, що з вами?! У його карих очах бриніли сльози, що за мить рясним потоком струменіли по щоках та стікали з кінчика носа. За хвилину невтішний фавн затулив обличчя руками та заридав ще дужче.