Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати сій жито.
Доброчесність не має бути зусиллям.Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.
Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.
Се наші віхи у безмірі вічности.
Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.
А я просто пливу до берега.
Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.
Буря вдалині страшніша, ніж над головою.
Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні
Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.
Відкрити себе цілком, у повну силу можна лише чужим. Але не близьким, тим більше не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.
Знатне ліпше видиться на відстані.
Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві на себе; у відчутті громади для когось; у молитовній вірі для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.
Тому українці є європейцями.
Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.
Мудрість самозбереження.
Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його служінням.
Просте слово, а як служить!
Від чого просвітні наші дні
Чи буде ще просвіток моїм дням? палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.
Буде, відповів він.
Гадаєте, що так хоче Бог?
Так хочеш ти, сказав він і повернувся у свій куток до молитви.
Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні
Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.
Майстерність і досвід не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.
А досвід то знання вчорашнього дня.
Все головне добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.
Як писати? доскіпувався він.
Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай слухай лише себе. Та ще Природу. Лише Природа може творити нову природу. А про що писати? не вгавав той.
Пиши про те, як і що з тобою було.
А якщо зі мною нічого такого не було?..
Прийшла молода жінка з бідою:
Вуйку, завагітніти не можу.
Як із чоловіком живете?
Як усі
Чи файно вам удвох на самоті?
Та спимо вкупі
Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.
Як се? питає з подиву.
Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.
Якось соромно та ще при людях.
А не соромно в діда дітей просити?..
Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?
Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.
Такі ліки?
Такі ліки
За рік, дочувся я, найшлося в них хлопятко. А я гадав дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.
Такі ліки?
Такі ліки
За рік, дочувся я, найшлося в них хлопятко. А я гадав дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.
Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:
«Як сю химерію розуміти?»
Чоловік здвигнув плечима:
«Та як Скотинка, яка не є, а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха»
«Ти не пастух, Даниле, сказав я йому. Ти пастир».