Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?
Здихнув Уласович та й каже:
Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк
Та що воно таке є? спитав Йосипович. Чи се вiрша, чи що?
Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, каже Забрьоха.
Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.
Та я б i не говорив, так лихо припало!
Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.
Але! кому спати, а кому й нi! сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!
Йо! сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, та й пiшов вiд нього.
Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:
А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!
Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: «Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала».
Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi печений гарбуз!. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву, як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиї у коня! Коли ж дивиться вiрьовка; потягнув тую вiрьовку аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня Одно те, що сором, а тут i такої дiвки жалко, та ще ж нi ївши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думаючи рушники брати.
I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i як я розказував мерщiй лiг спати.
Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордується? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за пяницею-мужиком; упоперек же i не кажи її всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i є, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта[10] года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвпята[11] года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує[12] i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: «Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!» Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.
Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
Та се, добродiю, лепорт[13] об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та бодай вiн сокрушився в прах i пепел! невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.
Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?
Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. Оттак вiдсипав наш Пiстряк.