Шевченко Тарас Григорьевич - Перлини української класики [збірник] стр 19.

Шрифт
Фон

 Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були.  Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: «От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, уремя i подкрiпленiє вчинити».

От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: «Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!. Я йому хука усучу». Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

 Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут?  спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн  я ж кажу  бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар[14] не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

 Здоров, батьку!  торохнула йому громада.  Усi ми тутечки-здесь до єдиного.

 А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який,  повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу впять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

От писарю Ригоровичу впять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

 Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника?  крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.

 Та тривай лишень, Ригоровичу!  сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович.  Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.

А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: «Так-таки, вельможний батьку, так!»  знай кричать i кажуть: «Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його».

 А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством,  кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи:  Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене.

Нащо я вам?  Та й почав впять з письма:  Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!

От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:

 Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що,  каже,  конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати

 Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.  замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: «Подавишся, як я тобi галушку пiднесу Пiдведу тебе пiд монастир Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха кланятимуться i Пiстряку».

 А нам же яка порада буде?  загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?

 А лисий дiдько вас зна!  крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр.  Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай,  каже,  чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер  нiколи.  Та й пiшов тихою ступою додому.

На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub

Похожие книги