То тут, то там з’являється вранішня зоря, без якої не обійдеться жодний соціальний поет. Заводські димарі, оповиті кривавими трояндами…
Коли ж, нарешті, ми почуємо пісню без фраз, коли, нарешті, прочитаємо соціальне оповідання без вічного хникання й побачимо на наших конах справжню соціальну п’єсу – п’єсу про переможне повстання, пісню заколоту, гімн перемагаючого пролетаріату, а не сміховинний дріб’язок на кшталт соціального вірша в жалюгідному травневому числі соціал-демократів – «Сон загиблого героя 48-го року про загальне виборче право…».
Ця «варварська» іронія – складова богемної маски Гашека, засвідчує, як легко він розправився з літературною традицією, котра була представлена епігонськими опусами поетів «молодих напрямків», що нагадують символізм. Але при цьому він не виявив зацікавлення і поезією сенсуалістською, футуристичною і експресіоністичною, котра прагнула подолати символізм завдяки новим засобам вираження, пов’язаним iз чуттєвими переживаннями і технічною цивілізацією. Він загалом відкидав будь-які літературні спрямування та їх програмові декларації. Його виключне аутсайдерське становище полегшувало йому можливість зв’язатися безпосередньо з іншою традицією – з традицією міських окраїн, широко розгалуженою і неоформленою культурою вулиці, котра на початку століття, в часи кризи мистецтва, хаосу і сум’яття, переміщалась у центр. Відтак гуморески Гашека стоять найближче до гумору вуличних народних розваг, шантанів, празького народного анекдоту з його особливою якістю: тісним зв’язком з подіями та актуальними явищами дня. В цей час в народному анекдоті проявляється посутня риса, що сягає давнини, – іронія, в котрій карикатурне зображення всього, що відноситься до австрійської влади, і байдуже ставлення до історичних подій зливаються з простими, безпосередніми веселощами; зловтішна радість у зв’язку з наступаючим занепадом поєднується з вродженою любов’ю до жарту і пристрастю до словесної еквілібристики.
На підставі цих «варварських» позицій Гашека чеський дослідник Е. А. Лонген зарахував його до так званих «проклятих поетів» передвоєнної доби, вважаючи, що своєю ненавистю до міщанства і войовничим запереченням традиційної літератури він попередив деякі принципи модернізму. Втім це порівняння варто приймати з деякими умовами. Гашек не був «проклятим» у сенсі того індивідуалістичного протесту й виключності, котрі були характерними рисами французьких «проклятих поетів». Замість самозанурення, котре відбувалося при постійному збудженні почуттів, у нього – уважне вдивляння в повсякденну дійсність і радикальний, революційний спосіб думання.
На початку ХХ століття Гашек стає переконаним анархістом. Це захоплення не слід сприймати в суто політичному сенсі, оскільки, як відомо, у передвоєнну добу в середовищі чеської радикальної молоді не існувало жодної реальної політичної програми. Дана обставина загострила зір майбутнього письменника й дозволила йому поводитися, не оглядаючись на закони й правила. Гашек не цікавився так званим ідеальним, теоретичним анархізмом, що висував вимогу свободи особистості, значно ближче йому було народне синдикалістське крило анархізму, яке мало конкретну політичну мету – загальний страйк. Анархізм міцно вкорінився на шахтарській півночі Чехії, тут, у прикордонних областях, відчутно виступала наперед головна причина його формування як кари за недооцінку соціал-демократією національного питання.
У копійчаних анархістських виданнях «Худак» (Злидар), «Комуна», «Омладина» (Молодь) народився Гашек-журналіст, суворий гострий сатирик, памфлетист, що таврував своїми інвективами не тільки «священні» символи монархії, а й «патріотичну» чеську політику. На думку дослідників, дуже можливо, що саме на зібраннях анархістів, де виступав Гашек і на які свого часу Макс Брод водив Кафку, ці два «міфотворці» імперії могли познайомитись. Макс Брод, до речі, здійснив свого часу інсценізацію «Швейка» німецькою, забезпечивши тріумф берлінської вистави в 1928 році.
Пізніше Гашек поціновував і фальшований анархістський радикалізм також досить критично й «самокритично». Деякі дослідники, виходячи з його юнацького анархізму, визначають ним увесь життєвий шлях письменника, що дійсно знайшло підтвердження в його діяльності в Росії.
Порвавши з анархізмом, Гашек пережив глибокий розпач і скепсис, склалося негативне ставлення до якої б то не було програмної діяльності. Він стає незалежним сатириком і гумористом-насмішником, для якого немає нічого святого і котрий не збирається, зокрема, брати до уваги жодних нюансів. Австрійську урядову політику, та і «національні» програми й лозунги, Гашек відкинув остаточно. Як журналіст він полемізував, наприклад, у різних друкованих органах і під різними псевдонімами, сам з собою. Богемна машкара набула двобічного характеру, гумор ставав подібним до дволикого Януса: у будь-який момент легковажну посмішку могла змінити серйозність, а нігілістичні позиції виявитися проявом ідейної глибини та відповідальності.
Бродяжницька розкутість Гашека стала джерелом і його творчої розкутості. Не зв’язане жодними умовностями ставлення Гашека до творчості сприяло тому, що його творчий розвиток відбувався напрочуд самобутньо. У перших подорожніх нотаткаx і оповіданнях, що відбивали враження письменника від глухих, окраїнних областей австрійської монархії (Галичини, Угорщини, Хорватії), Гашек ще подає реалістичне зображення дійсності, котре спиралося на свіжі, безпосередні спостереження, з романтичним, ледь іронічним відтінком. Ці ранні його твори, що публікувалися в «Народніх лістах» і «Cветозорі», вражають своєю напрочуд зрілою формою. Втім у подальшому авторська манера Гашека і його стиль суттєво змінюються. Замість детального реалістичного опису з’являється виразна сатирична лапідарність, котра сприяє швидкому розкриттю сутності явища, образу.
Формою втілення гашеківського сатиричного «скоропису» ставала іронія, що часто-густо доходила до «цинічного» сарказму, близькому, по суті, відкритому пізніше так званому «чорному гуморові». Своєрідна смислова інверсія, що відкривала можливість швидкого повороту в оцінці дій, допомагала авторові показати приховані достоїнства в людях і закапелках, зовні неприглядних: серед сучасних ізгоїв людського суспільства. «Герої» гашеківських оповідань тепер уже не переслідувані бродяги, не продувні цигани і метикуваті хитромудрі селяни, а злодії, дрібні підпільні торговці з празьких околиць.
У тлумаченні Гашека окраїна – це не тільки окраїнна частина міста, але й свого роду символ, місце, де село стикається з промисловістю, природа з цивілізацією, де безпосередність і самобутність протиставлені складній суспільній організації. Це погранична, маргінальна область, котра привертає дивним, часто мимовільним співіснуванням протилежних елементів і суперечностей, процесами виникнення і зникнення, повними гострих зіткнень. Гашек відкрив у цій атмосфері особливу контрастну гумористичну поетику.
Атмосфері окраїни властиві і сентиментальність, і драматичність, не лише жанрові мініатюри, що репрезентують брудні закапелки, але й брутальна гротескова насмішка. З грубою розв’язністю плебей оголює приховані «таємниці» суспільного життя. Здійснюється це завдяки діям, котрі видаються несвідомими, інстинктивними; нерідко вони підфарбовані емоціями, що приховані десь у підсвідомості суспільства, але, проявлені всередині, справляють неприємне враження своєю грубістю і безформністю. Часом вони набувають гротескового вигляду неусвідомленості чи навіть безумства.