«Дуже важливо, щоб ти мені повірила…» Так він казав при першій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: чого я так по-дурному відмовилася?
З мамою ми не розмовляємо майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою.) А так… Ну має ж бути у світі хоч трішечки справедливості?
Щодня (практично повсякчас, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавиці. Певна річ, кульки з ключем так і не знайшла, і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з другого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не розгледіла), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на якесь інше життя.
– Лапіна, що ти там лазиш? Негайно вилазь, припини ламати кущі!
Так я і жила, мало не кусаючи лікті. Уже випав сніг. А новий сніг – це начебто й трохи нове життя: здається, тепер усе буде кращим, цікавішим…
Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. Але ще ж і контрольні!.. Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися – уже є привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі швиденько розв’язувала і писала майже без помилок. Але був за мною грішок: що не контрольна – то провал. Бо напередодні я дуже хвилююся (от невезіння! чи ще щось заважає). Проте навіть самі вчителі зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Учись, мовляв, зосереджуватися, життя – це іспит, і таке інше…
І от Новий рік на носі, усі вітрини – у гірляндах, то там, то тут – ялинки. А я після контрольної з алгебри плентаюсь додому.
З гидкою оцінкою в щоденнику.
Падає сніг… Пухнастий такий, лапатий. А настрій у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.
Завертаю я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.
Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!
А це… Оберон!
* * *
У мене ноги наче до снігу примерзли…
Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!
І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…
Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…
Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.
Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.
– Доброго дня, Ліно. Присядеш?
– Добридень…
Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)
– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…
– Сідай.
І я вмостилася поруч.
Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.
Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!
А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!
– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.
Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.
А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!
– Усе добре. Дякую. А у вас як?
– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.
Я розгубилася.
– Ви… кудись виїжджаєте?
– Так. І далеко.
– А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!
– Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.
Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…
От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…
І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:
– Ходімо?
Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася – і боягузливо хочу дременути? Упірнути в під’їзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…
Буденно.
– Власне, мене мама чекає… – сказала я й почервоніла як помідор. (Адже я знала, що мама на роботі, і її не буде… до шостої! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посміла збрехати самому королю Оберону.)
– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостої.
– У Королівстві існує закон, – він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й щиро. – Якщо людина входить туди з вашого світу, то повертається знов у те саме місце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти містом, почекати тебе тут на лаві. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрівка», – і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?
Я, звичайно, пам’ятала.
– А ви потім повернете мене сюди?
– Слово.
(Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово!» І щоб відразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)
Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Просто екскурсія – туди й назад. Найкраща у світі пригода. Чи розвага…
Розвага?
– Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам усе-таки потрібна?
* * *
Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під штаньми. Ходити в колготках по траві – повна дурня…
Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я до нього як слід і не принюхалась. А в ньому одночасно змішалися запахи і лісу, і моря, і дощу…
Цього разу Оберон вийшов мене зустічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приємно: ніби й мені трішечки.)
– Ти не втомишся, якщо сходами довго підійматимемося?
Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сірі, однакові, з нескінченними майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самісінького неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то ззовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало подих. Бо сходи ті були без поручнів…
Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав краєвид. З одного боку височіли зубчасті скелі, з другого – ліс без кінця-краю, оддалік – місто під червоними дахами з флюгерами і вузькими вулицями, а за містом – знову ліс. А он там – море, а на морі – кольорові вітрила й далекий острів на обрії…
– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!
Від захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лікоть і дбайливо відсунув від краю сходів.
– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.
Услід за ним я ввійшла до напівкруглої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.
За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завіса. Я роззирнулася.
Кругла кімната. Письмовий стіл (не такий, звичайно, як у нашої завучки), а королівський, дубовий. Різьблений трон (точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший). І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін – мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з якоїсь гидкої, напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. (Я вирішила на неї не дивитися).
Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце заглядає відразу в три вікна, по високій стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі – пісок… Товстелезний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий (я рукою доторкнулася). Оберон пройшов по піску до свого трону – залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті ж ніякого!), наче минули роки й роки, століття…