— Та вже запізно розважати, — Геральт підняв голову. — У всякому разі, треба було когось зі Знаючих прикликати.
— Це ти про тих шахраїв з зірками на капелюхах? Аякже, з десятеро їх злетілося, але вже потім, коли з’ясувалося, що саме лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить. А не відразу почало вилазити, ні. Сім років після похорону був спокій. Аж тут якоїсь ночі, саме місяць був уповні, в палаці крик, вереск, переполох! Що там довго казати, ти ж на цьому знаєшся та й універсал читав. Немовля в труні підбільшало і то непомалу, а зуби такі виросли, що ліпше й не можна. Одним словом, стрига. Жаль, що ти трупів не бачив. Так, як я. Певно, ти б тоді Визиму здалека обходив.
Геральт мовчав.
— Отоді, — тягнув далі Велерад, — як я й казав, Фолтест скликав до нас цілу громаду чарівників. Джерґотіли один поперед одного, ледь не побилися тими своїми патерицями, що їх носять, певно, аби від псів відбиватися, як хто нацькує. А, думаю, хтось постійно цькує. Вибачай, Геральте, як маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму ремеслі певно що маєш, але для мене то дармоїди й дурні. Вас, відьми́нів, люди більше поважають. Ви, принаймні, як би то сказати? — конкретніші.
Геральт усміхнувся, але не коментував.
— Ну, але до речі, — війт заглянув до кухля, долив пива собі й ривійцеві. — Деякі поради чарівників видавалися не найдурнішими. Один казав спалити стригу разом з палацом і саркофагом, інший раяв відрубати їй голову заступом, ще інші були прихильниками вбивання осикових кілків у різні частини тіла, звісно ж, вдень, коли дияволиця спала в труні, змучена нічними герцями. На жаль, знайшовся один, блазень у шпичастій шапці на лисій довбешці, горбатий самітник, який вимудрував, що то чари, що можна їх зняти і що зі стриги знову зробиться Фолтестова донечка, гарна, як намальована. Треба тільки пересидіти ніч у крипті, та й по всьому. А тоді, от здумай собі, Геральте, що то був за дурень, сам пішов наніч до палацу. Легко вгадати, що небагато з нього зосталося, от шапка й дрюк. Але Фолтест учепився цієї думки, як реп’ях псячого хвоста. Заборонив усякі спроби вбивства стриги, а з усіх дір і закапелків принадив до Визими дурисвітів, щоб відчарували стригу на королівну. Ото ще була галайстра! Якісь кривобокі баби, якісь кульгавці, брудні, брате, вошиві, аж жаль брав. Ну й давай чарувати, найбільше над мискою і кухлем. Звісно, декого Фолтест чи панове-рада швидко викрили, кількох навіть повісили на гостроколі, але замало, замало. Я б їх усіх перевішав. Не мушу навіть додавати, що стрига весь той час когось та загризала, цілком не переймаючись тими ошуканцями і їхніми заклинаннями. Ну й того, що Фолтест уже не мешкав у палаці. Ніхто там не мешкав.
Велерад урвав, попив пива. Відьми́н мовчав.
— І так воно тягнеться, Геральте, шість літ, бо теє вродилося якихсь чотирнадцять років тому. Траплялися нам за той час інші клопоти, бо побилися ми з Визииром із Новіграду, але через порядні зрозумілі причини, йшлося про пересування межових стовпів, а не якихсь там дочок чи союзи. Фолтест, загалом кажучи, вже заводить мову про шлюб і оглядає прислані з сусідських дворів контерфекти, а раніше їх до вбиральні викидав. Ну, але час від часу знову на нього находить та манія і він розсилає комонних, щоб нових чарівників шукали. І нагороду обіцяв, три тисячі, то й збіглося трохи шаленців, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, відомий в околиці дурник, земля йому пухом. А стрига чується добре. Тільки час від часу когось загризає. Можна до цього призвичаїтися. А з тих героїв, що її пробують відчарувати, бодай така користь, що бестія наїсться на місці і не швендяє поза старим палацом. Фолтест збудував собі новий палац, вельми гарний.
— І що, — Геральт підвів голову, — за шість років ніхто не залагодив справи?
— Та ні, — Велерад пильно глянув на відьми́на. — Бо, мабути, цю справу залагодити не можна і мус з цим погодитися. Це я про Фолтеста, нашого милостивого й коханого короля, що все ще прибиває ті універсали на перехрестях доріг. Лишень охочих поменшало. Щоправда, був один не так давно, але вимагав тих трьох тисяч наперед. То ми його в мішок запхнули і до озера вкинули.
— Дурисвітів не брак.
— Ні, не брак. Навіть забагато, — притакнув війт, не зводячи з відьми́на погляду. — Тому, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.
— Піду.
— Твоя воля. Однак пам’ятай мою раду. Раз уже про нагороду мова, то останнім часом заговорили про ту другу частину, що я тобі казав. Королівну за жону. Не знаю, хто це вигадав, але, коли стрига так виглядає, як про неї розповідають, то жарт вельми похмурий. Однак не забракло дурнів, які погналися до старого палацу, щойно чутка розійшлася — є, мовляв, оказія ввійти до королівської родини. Точніше, два шевські челядники. От чому шевці такі дурні, Геральте?
— Не знаю. А відьми́ни, війте? Пробували?
— Аякже, кількоро було. Найчастіше, коли чули, що зі стриги треба зняти чари, а не забити, знизували раменами і від’їжджали. Отому, Геральте, значно зросла моя повага до відьми́нів. Ну, а потім приїхав один, молодший був від тебе, імені не пригадаю, якщо він взагалі його назвав. Теж спробував.
— І що?
— Зубата королівна розволокла його бебехи на чималій відстані. З півпольоту стріли.
Геральт покивав головою.
— І це всі?
— Ще один був.
Велерад якийсь час мовчав. Відьми́н його не квапив.
— Ну так, — врешті продовжив війт. — Ще один був. Спочатку, коли Фолтест погрозив йому шибеницею, якби так вбив чи скалічив стригу, тільки розсміявся і почав пакуватися. Але пізніше…