— Так просто?
— Це непросто. Потрібно ту ніч пережити, це раз. Також можливі відхилення від норми. Наприклад, не одну ніч, а три. Підряд. Трапляються також випадки… ну… безнадійні.
— Так, — здригнувся Фолтест. — Я постійно таке чую від декого. Вбити потвору, бо це невиліковний випадок. Я певен, пане-майстре, що вони вже розмовляли з тобою. Що? Відразу ж зарубати людожерку, без церегелів, а королю сказати, що інакше не вийшло. Як не заплатить король, то заплатимо ми. Дуже зручний спосіб. І дешевий. Бо король накаже відрубати відьми́нові голову чи повісити, а золото залишиться в кишені.
— Король безумовно накаже стратити відьми́на? — вишкірився Геральт.
Фолтест довго дивився ривійцеві в очі.
— Король сам не знає, — сказав врешті. — Але відьми́н повинен рахуватися з такою можливістю.
Тепер якийсь час мовчав Геральт.
— Я маю намір зробити все, що в моїх силах, — промовив через хвилину. — Але, коли б пішло недобре, оборонятиму своє життя. Ви, пане, теж повинні рахуватися з такою можливістю.
Фолтест встав.
— Ти мене не зрозумів. Йдеться не про це. Зрозуміло, що ти її вб’єш, коли буде скрутно, незалежно від того, подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб’є тебе, це безперечно і нічого тут не поробиш. Але я не допущу, щоб її вбили, не намагаючись врятувати. Вже траплялися спроби підпалу старого палацу, в неї стріляли з луків, копали ями, наставляли пастки та сильця доти, доки я кількох не повісив. Але йдеться не про те. Слухай, пане-майстре.
— Слухаю.
— Якщо я правильно зрозумів, після тих третіх півнів вона вже не буде стригою. А ким буде?
— Якщо все піде добре, чотирнадцятилітньою дівчинкою.
— Червоноокою? З зубами як у крокодила?
— Звичайною чотирнадцятилітньою дівчинкою. От лише…
— Що?
— Фізично
— Маєш, Насте, книш. А психічно? Щодня на сніданок відро крові? Дівчачу ніжку?
— Ні… Психічно… Важко сказати… Думаю, що на рівні… не знаю точно — трьох — чотирьохлітньої дитини. Довго вимагатиме дбайливої опіки.
— Це зрозуміло. Пане-майстре?
— Прошу?
— Це може повернутися? Пізніше?
Відьми́н мовчав.
— Ага, — промовив король. Може. І що тоді?
— Якби після довгої, кількаденної непритомності померла, потрібно спалити тіло. І не гаючись.
Фолтест насупився.
— Я, однак, не думаю, — додав Геральт, — щоб до цього дійшло. Для певності дам вам, пане, кілька порад, щоб зменшити небезпеку.
— Вже зараз? Не зарано, пане-майстре? А якщо…
— Вже зараз, — урвав ривієць. — Буває всяко, королю. Може й так трапитися, що зранку знайдете в крипті відчаровану королівну і мого трупа.
— Аж так? Попри мій дозвіл на самооборону? Хоча, здається, ти цього дозволу і не потребував.
— Це серйозна справа, королю. Дуже ризикована. Отож слухайте: королівна постійно мусить носити на шиї сапфір, найкраще інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно, вдень і вночі.
— Що таке інклюз?
— Сапфір з пухирцем повітря всередині каменя. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, треба час від часу спалювати в каміні гілки ялівцю, рокитника і ліщини.
Фолтест задумався.
— Дякую за поради, пане-майстре. Прислухаюсь до них, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Коли впевнишся, що це безнадійний випадок, убий її. Якщо знімеш чари, а дівчина не буде… нормальною… якщо матимеш сумнів хоч на волосину, чи це тобі повністю вдалося, теж убий її. Не бійся. З мого боку тобі ніщо не загрожує. При людях накричу на тебе, вижену з палацу і з міста, більш нічого. Звісно, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш, знаєш від кого.
Якусь хвилину мовчали.
— Геральте, — Фолтест вперше звернувся до відьми́на на ім’я.
— Прошу?
— Скільки правди у плітках, що дитина вродилася такою, бо Адда була моєю сестрою?
— Небагато. Чари треба поробити, жодне закляття не робиться саме. Але думаю, що ваш з сестрою зв’язок був причиною пороблення чарів, отож, і такого наслідку.
— Я так і думав. Так говорили деякі Знаючі, хоч не всі. Геральте? Звідки це береться? Чари, магія?
— Не знаю, королю. Вивченням причин цих явищ займаються Знаючі. Для нас, відьми́нів, достатньо розуміння, що зосереджена воля може спричиняти такі явища. І науки, як їм протистояти.
— Вбивати?
— Найчастіше. Зрештою, найчастіше нам за це і платять. Зняття чарів мало хто вимагає, королю. Зазвичай хочуть просто захиститися від загрози. Якщо ж потвора має на совісті людей, то додається ще мотив помсти.
Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився біля відьми́нського меча, що висів на стіні.
— Цим? — спитав, не дивлячись на Геральта.
— Ні. Цей на людей.
— Я чув. Знаєш, Геральте? Я піду з тобою до крипти.
— Це виключено.
Фолтест повернувся до нього, його очі блиснули.
— Знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ні після народження, ні… пізніше. Боявся. Я ж можу вже ніколи її не побачити, правда? Маю право хоча б бачити, як ти її убиватимеш.
— Повторюю, виключено. Це певна смерть. Також і для мене. Якщо я ослаблю увагу, волю… Ні, королю.
Фолтест відвернувся, пішов до дверей. Геральтові якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.
— Ти викликаєш довіру, — сказав. — Хоч і знаю, що з тебе за зілля. Розповідали мені, що трапилося в корчмі. Я певен, що ти вбив тих харцизів винятково заради розголосу, щоб справити враження на людей і на мене. Я певен, що ти міг утихомирити їх, не вбиваючи. Боюся, що так і не дізнаюся, чи йдеш ти рятувати мою дочку, чи вбивати її. Але я на це згоджуюсь. Мушу згодитися. Знаєш, чому?