«Я не заслуговую, – заперечив я, – ні цієї похвали, ні цього докору, і не можу уявити собі, щоб ви з вашим розумом іще не розгадали мене. Нехай моя відвертість навіть зашкодить мені у ваших очах, – ви настільки гідні її, що я не можу вам у ній відмовити. Ключ до моєї поведінки ви знайдете в моєму характері – занадто, на жаль, слабкому. Оточений людьми аморальними, я наслідував їх вади, я навіть, можливо, з помилкового самолюбства прагнув їх переплюнути. Тут же, скорений прикладом доброчесності, я спробував хоча б наслідувати вас, не маючи сподівання з вами порівнятись. І, можливо, вчинок, за який ви мене сьогодні хвалите, втратить усяку ціну у ваших очах, якщо ви дізнаєтеся справжні мої спонукання. (Бачите, чарівний друже мій, як недалеко я був од істини!) Не мені, – продовжував я, – зобов’язані були ці нещасні допомогою, яку надав їм я. В тому, в чому ви вбачаєте похвальне діяння, я шукав лише засобу сподобатись. Я виявився, – позаяк уже треба говорити все до кінця, – нікчемним служителем божества, якому поклоняюся. (Тут вона спробувала перебити мене, але я не дав їй цього зробити.) І зараз, – додав я, – лише через слабкість свою видав я таємницю. Я давав собі слово змовчати про неї, для мене щастям було поклоніння вашим чеснотам, так само як і вашим принадам, – поклоніння, про яке ви ніколи не мали б дізнатись. Але, маючи перед очима приклад щиросердя, я не в силах бути обманщиком і не хочу докоряти собі в непристойній удаваності щодо вас. Не думайте, що я ображу вас злочинним сподіванням. Я буду нещасний, знаю це, але навіть страждання мої будуть мені дорогі: вони послугують доказом безмежності моєї любові. До ваших ніг, до серця вашого повергну я свої муки, там почерпну я сили для нових страждань, там набуду співчуття і вважатиму себе втішеним, оскільки ви мене пожаліли. О обожнювана, вислухайте мене, пожалійте, допоможіть мені!» Я кинувся до її ніг, стискаючи її руки у своїх. Але вона раптовим рухом вирвала їх у мене і, притиснувши до очей з виразом відчаю, закричала: «О, я нещасна!» – і відразу ж заплакала. На щастя, я довів себе до того, що й сам плакав: знову заволодівши її руками, я омивав їх слізьми. Ця обережність виявилася необхідною, бо вона була така поглинена своїм стражданням, що не помітила б мого, якби я не удався до цього способу звернути на нього її увагу. При цьому я виграв те, що дістав можливість удосталь намилуватись її чарівним личком, яке ще погарнішало завдяки дії сліз. Я так розгарячився й так мало володів собою, що ледве не піддався спокусі скористатися цією хвилиною.
Яка ж велика наша слабкість, яка сильна влада обставин, якщо навіть я, забувши про свої задуми, ризикував тим, що передчасна перемога могла відняти у мене привабливість тривалої боротьби з нею й усі подробиці її тяжкої поразки, якщо в пориві юначого бажання я мало не прирік переможця пані де Турвель на те, що плодом його зусиль виявилася б тільки жалюгідна перевага володіння ще однією жінкою! Так, вона мусить здатись, але нехай побореться, нехай у неї не вистачить сил для перемоги, але виявиться досить для опору, нехай вона зазнає всієї повноти відчуття власної слабкості й вимушена буде визнати свою поразку. Надамо жалюгідному браконьєрові можливість убити із засідки оленя, якого він підстеріг: справжній мисливець має загнати дичину. Оце вже гідний замисел, хіба не так? Але, можливо, зараз я жалкував би, що не здійснив його, якби випадок не допоміг моїй передбачливості.
Ми почули шум: хтось ішов до вітальні. Пані де Турвель злякалася, швидко підхопилася, взяла один зі свічників і вийшла. Перешкодити їй було неможливо. Виявилося, що це був слуга. Переконавшись у цьому, я рушив за нею. Не встиг я зробити декілька кроків, як почув, що, або впізнавши їх, або піддавшись неясному відчуттю страху, вона побігла швидше і не ввійшла, а скоріше влетіла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я підійшов до дверей, але вони були замкнені на ключ. Стукати я, певна річ, не став: це дало б їй можливість без зусиль чинити опір. Мені спало на думку спробувати побачити її через замкову щілину, і я дійсно побачив цю чарівливу жінку – вона стояла навколішках, уся в сльозах, і гаряче молилася. До якого Бога осмілювалася вона волати? Чи є Бог такий могутній, щоб опиратися любові? Марно удається вона тепер до допомоги ззовні: нині тільки я владний над її долею.
Вважаючи, що для одного дня мною цілком достатньо зроблено, я теж пішов до своєї кімнати і сів писати вам. Я сподівався побачити її за вечерею, але вона звеліла передати, що погано почувається, і лягла. Пані де Розмонд хотіла піднятися до неї в кімнату, але підступна хвора послалася на головний біль, при якому їй просто неможливо кого б то не було бачити. Ви, звичайно, розумієте, що після вечері ми сиділи недовго, і що у мене теж розболілася голова. Пішовши до себе, я написав їй довгого листа, скаржачись на її суворість, і ліг спати, вирішивши передати його сьогодні вранці. З дати цього листа ви легко можете зробити висновок, що спав я погано. Рано вставши, я перечитав свого листа і відразу ж помітив, що погано володів собою, виявивши в нім більше запалу, ніж любові, і більше досади, ніж смутку. Треба буде його переробити, але в спокійнішому стані. Бачу, що вже світає, і сподіваюся, що вранішня прохолода допоможе мені заснути. Зараз я знову ляжу і, хоч яка велика влада цієї жінки наді мною, обіцяю вам не займатися нею аж так, щоб у мене не залишалося часу думати про вас. Прощавайте, чарівний мій друже.
Із ***, 21 серпня 17…
Лист 24
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Ах, добродійко, хоч би з жалості примусьте себе заспокоїти замішання моєї душі і сказати мені, на що я можу сподіватись і чого мені страшитись. Я перебуваю ввесь час у невідомості між надміром щастя й надмірністю страждання, і це спричиняє жорстокі тортури. Навіщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарівністю, що змусила мене відкрити вам свої думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радістю, і чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цілком достатнім для мого щастя. Але це джерело радості стало джерелом відчаю з тієї миті, коли я побачив ваші сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О пані, ці три слова довго звучатимуть у моєму серці. З волі якого фатуму найніжніше з почуттів уселяє вам лише жах? Чого ви лякаєтесь? Ах, не того, що поділите моє почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любові. Тільки моє, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне відчувати. Ваше ж не відчуває навіть жалості. Якби це було не так, ви не відмовили б хоч в одному слові втіхи нещасному, що відкрив вам свої страждання, ви не сховалися б від його поглядів, тоді як бачити вас – його єдина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повідомивши, що ви хворі, і не давши йому дозволу прийти до вас, аби дізнатися про ваше самопочуття, ви зрозуміли б, що та сама ніч, яка для вас була тільки дванадцятьма годинами відпочинку, для нього вилилася у ціле століття страждань.
Чим, скажіть мені, заслужив я на цю вбивчу суворість? Я не боюся зробити вас своїм суддею. Що ж я вчинив? Лише піддався мимовільному почуттю, навіяному вашою красою і виправданому вашою доброчесністю; воно завжди стримувалося шанобливістю, і безневинне визнання в цім стало наслідком довірливості, а зовсім не сподівання. Чи зрадите ви мою довіру, яку, здавалося, самі ви заохочували й якій я без вагання віддався? Ні, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас є хоч би одна вада, а серце моє гнівається тільки при думці про це; я зрікаюся своїх докорів; я міг написати ці слова, але я не їх мав на увазі. Ах, дозвольте мені вірити у вашу досконалість: це єдина радість, яка залишилася мені. Доведіть, що ви дійсно такі, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував її більше, ніж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нім. Ви викрали мій спокій – позичте ж мені свій і, виправивши мене, просвітіть, аби завершити вашу справу.