Усе почалося з того дня, добродійко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансені написав мені. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я і уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати і не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумієте, я воліла б усе життя мати самі прикрості, ніж якби він мені не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, і можу вас запевнити, я навіть сказала йому, що дуже на нього за це гніваюсь, але він каже, що це було сильніше за нього, і я йому охоче вірю. Я ж сама вирішила не відповідати йому і, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз і навіть частково лише для того, аби сказати йому, щоб він мені більше не писав. Але незважаючи на це, він увесь час пише, а позаяк я йому не відповідаю, я бачу, що він сумує, і мене це засмучує ще більше. Я вже не знаю, що мені робити, що зі мною станеться, і, по правді сказати, мене можна пожаліти.
Скажіть мені, будь ласка, добродійко, чи дуже було б погано, якби я йому час від часу відповідала? Тільки доти, поки він сам не вирішить припинити мені писати, і все не стане, як було раніше. Бо, що стосується мене, то, якщо це триватиме, я не знаю, що зі мною буде. Ви знаєте, коли я читала його останнього листа, я так плакала, що ніяк не могла заспокоїтись, і я впевнена, що, коли я йому й тепер не дам відповіді, ми зовсім змучимося.
Я вам надішлю його листа або зроблю копію, і ви самі зможете судити. Ви побачите, він нічого поганого не просить. Проте, якщо ви вважатимете, що відповідати не можна, я обіцяю вам утриматись. Але я гадаю, ви зі мною погодитеся, що нічого поганого тут немає. Оскільки вже зайшла про це мова, добродійко, дозвольте мені поставити вам ще одне запитання: мені казали, що любити кого-небудь – погано. Але чому? Я тому запитую, що пан кавалер Дансені стверджує, ніби нічого поганого в цьому немає і що майже всі люди люблять. Якщо це так, то не бачу, чом би я не мала собі цього дозволяти. Чи, можливо, це погано тільки для дівиць? Адже я чула, як мама казала, що мадемуазель Д*** любить пана М***, і говорила вона про це зовсім не як про щось особливо погане. Проте я впевнена, що вона розсердилася б на мене, якби дізналася про мої дружні почуття до пана Дансені. Вона, мама, досі поводиться зі мною, як із дитиною, і нічого мені не каже. Коли вона взяла мене з монастиря, я гадала, вона хоче видати мене заміж, а тепер мені здається, що ні. Не те щоб мене це дуже хвилювало, запевняю вас, але ви з нею в такій дружбі й, можливо, знаєте, як іде справа, а якщо знаєте, я сподіваюся, ви мені скажете.
Довгий вийшов лист, люба пані, але ви ж дозволили мені писати вам. Я і скористалася цим, щоб усе вам повідати, і дуже розраховую на вашу дружбу.
Маю честь і т. д.
Париж, 23 серпня 17…
Лист 28
Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!
Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.
Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав би я клятву жити тільки заради вас. Але ви не хочете прийняти її. Ваше мовчання ясно говорить мені, що у вашому серці я не народжую ніякого відгуку, воно краще за все доводить вашу байдужість і одночасно найжорстокішим способом дає мені це зрозуміти. Прощавайте, мадемуазель.
Я не смію вже сподіватися на відповідь: любов написала б його, не зволікаючи ні хвилини, дружба – з радістю, і навіть жалість – із добрим почуттям. Але і жалість, і дружба, і любов однаково чужі вашому серцю.
Париж, 23 серпня 17…
Лист 29
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Я ж казала тобі, Софі, бувають випадки, коли писати можна, і запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоєї поради, яка заподіяла нам, – кавалерові Дансені й мені – стільки горя. На доказ, що я мала рацію, скажу тобі, що пані де Мертей – жінка, яка в усіх цих речах уже напевно чудово розбирається, – врешті-решт, почала думати, як я. Я їй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що і ти, але, коли я їй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсім інша справа. Вона лише вимагає, щоб я показувала їй усі мої листи й усі листи кавалера Дансені, позаяк хоче бути цілком упевненою, що я пишу тільки так, як треба. І тепер я абсолютно спокійна. Господи, як я люблю пані де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жінка дуже шанована. Таким чином, проти цього нічого й заперечити.
Із якою радістю напишу я панові Дансені, й який він буде задоволений! Він зрадіє навіть більше, ніж думає, оскільки досі я говорила йому тільки про дружбу, а він увесь час хотів, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне і те саме, але все-таки не зважувалась, а він наполягав. Я сказала про це пані де Мертей, і вона відповіла, що я маю рацію, що освідчуватися в любові треба лише тоді, коли мовчати вже немає можливості. А я якраз упевнена, що більше в мене не вистачить сил стримуватися. Врешті-решт, це ж однаково, а йому буде приємніше.
Пані де Мертей сказала мені також, що дасть мені книги, в яких про все це говориться і які навчать мене правильно поводитись і писати краще, ніж я це роблю. Бо, бачиш, вона вказує мені на всі мої недоліки, а це означає, що вона мене міцно любить. Вона тільки порадила мені нічого не говорити про ці книги мамі, тому що хто-небудь, можливо, ще скаже, що вона нехтувала моїм вихованням, а це може їй бути неприємно. О, звичайно, я їй нічого не скажу.
Як усе ж дивно, що жінка, майже мені чужа, більше піклується про мене, ніж рідна мати! Яке щастя для мене, що я з нею познайомилася!
Вона попросила також у мами дозволу взяти мене післязавтра в Оперу, в свою ложу. Мене вона повідомила, що ми там будемо самі й зможемо ввесь час розмовляти, не побоюючись, що нас почують. Це навіть краще, ніж сама опера. Ми поговоримо про моє заміжжя, оскільки, за її словами, я дійсно незабаром маю вийти заміж, але нам не вдалося поки що поговорити про це детальніше. До речі, хіба не дивно й те, що мама ні слова мені про це не сказала?
Прощавай, моя Софі. Йду писати кавалерові Дансені. О, я страшенно рада.
Із ***, 24 серпня 17…
Лист 30
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Нарешті, добродію, погоджуюсь я написати вам і завірити вас у моїй дружбі, в моїй любові, якщо вже без цього ви будете нещасні. Ви кажете, що в мене немає сердечної доброти. Запевняю вас, що ви помиляєтесь, і сподіваюся, що тепер у вас уже не залишилося ніяких сумнівів. Якщо ви страждали через те, що я вам не писала, то невже ви думаєте, що і я теж не засмучувалась? Але справа в тому, що я ні за що у світі не хотіла б зробити чого-небудь поганого, і я навіть, напевно, не освідчилася б у коханні до вас, якби могла утриматися, але ваша печаль була для мене занадто тяжкою. Сподіваюся, що тепер ви вже перестанете сумувати, і ми будемо дуже щасливі.