Валерій Шевчук
Жінка-змія
Горбунка Зоя
І
Ця історія відбувалася років десять тому, коли я був ще юний, як весняна трава, коли в голові гуляли вільні вітри і коли ми, вулична компанія – Олег, Юрко, Геннадій та я – мали головний інтерес: дівчат, тобто відчували особливу спраглість до того племені й дурманилися через те, як березневі коти. Сходилися на вулиці чи в когось удома, щоб пограти в карти, часом у шахи, а в основному, щоб розказати один одному про свої любасні подвиги, бо кожен із нас, за винятком Юрка, відривався вряди-годи від гурту і поринав у захоплюючі пригоди. Зрештою, ніхто з нас сталої дівчини спершу не мав та трохи й остерігався мати. Наблизилися до нашого хлоп’ячого гурту троє дівчат із нашої- таки вулиці: Лєна,
Марта
і Оксана, кожен із нас перефліртував із кожною з них, але глибших стосунків між нами поки що не виникало. Отож ми залишалися друзями, а хвилюючих любовних пригод шукали поза межами рідної вулиці: в центрі, й у парку з його танцмайданчиком, і де тільки можна. Школу ми вже закінчили, при чому одночасно і в одному класі – це також було кріпильним каменем нашої дружби. З нас чотирьох тільки я вступив до педагогічного інституту. Олег навчався в
автодорожному
технікумі, Геннадій їздив на старій, що ледве дихала, вантажівці, яку ми залюбки використовували для «викидів», як казав Юрко, за місто, тобто колективних гулянок із дівчатами.
І ось тоді з’явилася на нашій вулиці
горбунка
Зоя. Вона з матір’ю чомусь обміняла міську квартиру на околичну й поселилась у Білому домі – єдиній двоповерховій споруді нашого закапелку, в тому-таки будинку жив, до речі, і Геннадій, і саме він звідомив нам про новину.
– Дєвка, я вам скажу, – мовив Геннадій, – клас! Красивішої не бачив! Тільки що з горбом, – і він заіржав, показуючи кінські зуби, за ці зуби й за іржання ми прозивали Геннадія Конякою.
–
Підбий
до
неї клинці, коли така гарна, – сказав Юрко.
–
До горбатої? – вирячив очі Геннадій. – Ну, це діло не пройдьот. Але красіва, як сатана.
Геннадій говорив суржиком, оскільки був «робочий клас», ми ж із Юрком говорили правильно, хоч Юрко ніби теж був «робочий клас», але хлопець він розвинений, я б сказав, інтелігентний; я ж був інтелігентом із походження – мати моя вчителька. Олег же говорив жаргоном, який він вважав російською мовою і чомусь через це відчував над нами зверхність. Але це бувало вряди-годи, мовну проблему ми поміж себе погоджували, в основному, безконфліктно – кожен говорив, як йому хотілося, хоч, можливо, завдяки «мовній проблемі» я з Юрком товаришував ближче, ми навіть мали сяку-таку національну свідомість, навіть цікавилися українською літературою, що потім Юркові вилізло боком.
Але хочу розказати не про те. Генчина оповідь про горбунку-красуню мене чомусь зацікавила, може, тому, що я особа трохи романтична, отже, це й викресало в мене іскру: мені уявилася поетична душа з трагічним комплексом од своєї неповноцінності, яка любить книжки, поезію й повна високих почуттів та поривань – те, що вона горбата, може цілком тому сприяти.
Признаюся, я не є ловеласом, схильним до невпорядкованих, як то кажуть, стосунків із особами жіночої статі – просто шукав поміж них дівчини «із душею», але поки що такої не зустрів. Із трьох наших вуличних подружок мені найбільше подобалася Оксана, може, через її поетичне ім’я, а може, тому, що вона мала терпіння вислуховувати мої теревені про «високі матерії», як висловилася
Марта.
Лєна взагалі вважала, що я зануда, її інтереси далі вдягачки, танців і фліртів не сягали, отож я з нею тільки раз поцілувався й потискався, але досить їй було заговорити[1], я втратив до неї будь-який сексуальний інтерес; вона, до речі, це швидко завважила, і ми з нею більше не цілувалися і не тискалися. Олегові вона підходила найбільше, отож коли він виходив із чергової своєї любові, а нової ще не мав, тісніше сходився саме з нею, і вони займалися, як ми казали, «лінивим коханням», тобто зустрічалися, цілувалися й тискалися, але без взаємних зобов’язань.
Марта
була серед них найпростіша, говорила суржиком і найбільше підходила Геннадію, саме з нею він теж сходився в перервах між яскравішими захопленнями. Юрко пари собі для «лінивого кохання» не мав, та й до «гарячого» також, – отож коли ми вуличними подружками поміж собою обмінювалися, тимчасово ходив із котроюсь із дівчат, і це ми робили для того, щоб він не відчувався поміж нас ображеним; дівчата ж залюбки на це йшли, очевидно, для різноманітності, та й прийнято таке було в нашій компанії. Отак і трималося наше гармонійне товариство, хоч більш різних людей, ніж ми, годі було б знайти, і від того всім, здається, було добре. Але кожен із нас, хлопців, мріяв, що він незабаром знайде свою принцесу, отож і кидалися в найдурніші любовні пригоди, але всі вони ставали скороминущими і згоряли, як солома, а ми в них.
Горбунку
Зою я побачив досить швидко по тому, як вона переїхала на нашу вулицю, – саме тоді хворів на сплін. Тобто відчував меланхолійну неприкаяність, зранку в мені починала грати печальна музика, чомусь почав прокидатись о сьомій годині ранку; гуло тіло, трава біля річки покривалася блискотливою росою, що стріляла в очі золотими і срібними спалахами; ішов через кладку, переходив на острів у міжріччі, де сиділи рибалки, і блукав там: велике негаряче сонце стояло на сході й лило на мене потужне світло, в якому я потопав, ніби в жовтій купелі, а потім, коли приходив додому, апетиту в мене не було, і мати на мене сварилася, а музика в мені не вгавала і починала переростати із сумної у трагічну. Я лягав на ліжко, вмикав програвана і слухав
Моцарта, Сен-Санса,
часом Бетговена чи хори Леонтовича, і в мені народжувалося щось на межі між силою та знесиллям, бажанням стрибати вище голови і ще більшим бажанням узагалі не рухатися.
Саме в такий момент я й побачив
горбунку
Зою. Наш дім стоїть вікнами на вулицю, вхід до нас – із двору, за яким сад із альтанкою, отож я маю змогу підійти до вікна і дивитися, хто нею проходить, а коли проходить дівчина, то до вікна підскакую обов’язково, – це в мене стало звичкою. Отже, я побачив Зою і миттю опинився біля шиб. Дівчина невисока, але з міцними, стрункими, бездоганними ногами, одягнута в простеньку спідничку і чорний піджак. Була вона й справді горбата, але не так щоб дуже – горб був біля шиї, близько до правого плеча. Дівчина ніби відчула мій погляд, бо миттю повернула голову, і я завмер уражено: обличчя в неї виявилося воістину прекрасне. Тонке, ніжне, якесь осяйне, з великими очима, з класичним невеличким носиком, з у міру повними губами. Зоя зирнула на моє вікно, хоч і не могла мене бачити, хіба якусь тінь, і мене облило темним різким вогнем. Це тривало тільки мить, але я отетерів. Стояв, мов бевзь, і дивився, як вона йде. А йшла особливо: гінко, сміливо, при цьому вся постать її виточувала якусь енергію – не було в ній скованості, а якась виклична виказність, ніби спеціально виставлялася: дивіться, мовляв, я отака! Признатися, сам я людина не вельми енергійна, через що люди енергійні мене завжди вабили і викликали трохи заздрісне захоплення – мимоволі згадалися Геннадієві слова: «Дєвка,
я
вам скажу – клас! Красівшої не бачив! Тіки шо з горбом!» – і почув виразно Геннадієве іржання, навіть його кінські зуби побачив. «Маєш рацію, Генко, – подумав я. – Дєвка – клас, хоч і не без ущербу!»
Приблизно те саме враження справила вона на Юрка.
–
Дивовижа. – сказав він. – Це ж треба, щоб так з’єдналася краса і потворність.
–
Троянда й колючки, – додав я.
–
А от меня
ущербность
не восхіщаєт! – сказав Олег і припалив сигарету. Випустив дим і вдав, що обличчя в нього холодне і непроникне. Всі ми чудово бачили, що він бреше, бо коли брехав, то бажав, щоб обличчя в нього ставало холодним і непроникним.