Микола Лисенко - Игорь Коляда

Ігор Коляда, Юлія Коляда, Сергій Вергун

Микола Лисенко

Анотація

Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор Микола Лисенко (1842—1912) здобув блискучу освіту – закінчив природознавчий факультет Київського університету, потім захистив кандидатську дисертацію з біології, і йому пророкували блискучу кар’єру вченого. Але він обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) Лисенко став піаністом-віртуозом. Він вчився у Римського-Корсакова в Петербурзькій консерваторії, однак усе своє життя присвятив пропагуванню саме української музики.

Інтереси Миколи Віталійовича були різнобічними: він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, робив обробки народних пісень, написав 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів… А ще він володів неабияким літературним талантом – одним із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, написав кілька фольклорних праць і взагалі був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Так що Миколу Лисенка цілком справедливо називають гетьманом української музики.

Розділ перший. Родовід

Козацькому роду немає переводу, в якому браття милують згоду.

Микола Лисенко міг справді хвалитися, що він «із діда-прадіда козак», що в його жилах нема ні краплі не української крові.

Рід Лисенків по батьковій лінії походив із козацької старшини, відомості про яку відомі з початку XVII століття. Засновником роду за сімейними переказами вважається сподвижник Максима Кривоноса, легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура1 Лис, «що походив від запорожців, і був хитрий, як лис, і хоробрий, як вовк». За переказами, Вовгура Лис, що наводив жах на польське панство, як напередодні, так і під час боїв із польською шляхтою у роки Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького середини XVII ст., «мав під два метри зросту і обносив камінне жорно круг млина тричі поспіль». Ось як спробував реконструювати образ прапрадіда Миколи Лисенка український прозаїк Іван Нечуй-Левицький: «Лисенка перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокі норови, за його катування католиків, поляків та евреїв в той час, як почалося в Україні повстання Хмельницького. Лисенко був вже літній, але здоровий та плечистий чоловік. Замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні. Товста зчорніла шия була ніби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиї, як макітра, поставлена на стовпчику…»

Вовгурівці – назва особливо великого козацького загону, який діяв за часів гетьманування Богдана Хмельницького, що найбільш активно проявив себе після смерті польського короля Владислава IV. Літописи розповідають, що Лисенко з вовгурівцями діяли біля Канева, у боротьбі з ворогом билися відчайдушно, по-звіриному, без жалю здираючи шкіру з уніатів та жидів, які в той час разом з поляками були головними ворогами України.

Як стверджують історичні джерела, під час Хмельниччини, при поході «вовгурянців» на Лубни (які було розорено і спалено дотла, що викликало гнів князя Єремії Вишневецького), багаточисельним козацьким загоном під проводом Лисенка-Вовгури було знищене військове укріплення Чумгак. Після лютої козацької розправи від нього не залишилося і сліду. Слова: «Вовгурівці йдуть!» – наводили жах і страшну паніку на поляків.

Вовгурівці відмічалися особливою люттю до своїх ворогів.

Відомо також, що Вовгуру Лиса було захоплено у полон і напів-оголеного, вкритого численними ранами, кинуто до в’язниці в Не-мирові.

Але це не заспокоїло вовгурівців. Буйства їх продовжувалися, і посилилися ще більше, коли їм вдалося визволити Лисенка з полону, після чого ватажок повів їх проти своїх ворогів.

Особливо відзначилися вовгурівці своєю хоробрістю в битві, яка послідувала після битви під Пилявцями, де вони гнали поляків з-під Случа до самого Збаража.

Тут і закінчуються оповіді про подвиги прапрадіда Лисенка: літописи мовчать про останні дні його життя. За однією з версій, його було посаджено на палю князем Яремою Вишневецьким за знищення замку в Лубнах. Сама ж назва вовгурівців зникає.

Перекази зберегли в народній пам’яті оповіді про вовгурівців та Лисенка, а бандуристи складали й співали про них пісні. Одна з таких пісень розміщена в «Запорожской старине», виданій І. Срезнєвським. З цієї пісні можна зробити висновок, що сили Лисенка були великими, що козаки з річки Рось та Собі, козаки з Ташлицької Січі, козаки з Лисої гори та з р. Самари належали до дружини вовгурівців і що сам Лисенко був кошовим отаманом Ташлицької Січі.

Документально засвідчено, що засновником роду по батьківській лінії був учасник Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького – Яків Лисенко, який жив у першій половині XVII ст. і брав активну участь у війні 1648—1657 рр. Весь родовід Лисенків простежений у документах, що зібрані у справі для підтвердження їхнього дворянського походження, яка зберігається у фонді Департаменту Герольдії (тобто державної структури, яка у дорадян-ські часи, власне, і розглядала усі ці справи на предмет їхньої достовірності). Історичні документи вказують, що всі чоловіки лінії роду Лисенків аж до Віталія Лисенка – офіцера кірасирського полку і батька композитора – були людьми військовими та завжди займали в армії досить високі становища. А ось майже всі нащадки стали музикантами.

По материнській лінії рід Лисенків, за сімейною легендою, походив від турецького Булюб-баші. Племінниця композитора Людмила Старицька-Черняхівська із замилуванням згадувала оповіді батька Миколи – Віталія Лисенка: «“Людя, – казав він мені, – слухай і запам’ятай гаразд історію твого роду”. З історії Булюбашів мені подобався тільки один епізод, що основоположникові цього роду, турецькому Булюб-баші, султан за якусь провину прислав шовкового шнура, щоб той повісився, але розумний баша не вволив султанової волі і дременув в Україну, де пристав до козацького війська». Бездітний нащадок турецького Булюк-баші, маршалок М. П. Булюбаш, був дядьком Миколкової матері – Ольги Луценко.

З 70-х рр. XVII ст. з джерел вибудовується родовідна лінія Лисенків, коли онук Вовгури Лиса, рідний прадід рідного діда Миколи Лисенка – колишній Чернігівський полковник Іван Якович Лисенко (нар. до 1633 року – помер 25. Б1699), стає на чолі Переяславського полку (1677—1678, 1690—1692), 1671 р. отримує універсалом гетьмана Д. Многогрішного дворянські та майнові права; 1674 р. стає наказним гетьманом. Він брав участь у Чигиринських, Кримських (1687 та 1689 рр.) походах, поході на Азов (1696); 1689 р. отримав універсал гетьмана Івана Мазепи на село Осьмаки з млинами на річці Мена та село Дягове на Чернігівщині. З цього часу шляхетським гербом Лисенків стає зображення: перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, над яким – шолом з короною й страусовими перами.

Син Івана Яковича Лисенка – Федір Іванович розпочав службу в поході під Казикерменом при імператорі Петрові І, який «височайшим указом» за вірність і відданість, за сміливість і кмітливість у боях нагородив його землями на Полтавщині. Правда, цю нагороду – села Галицьке та Кліщинці – герой Полтавської битви одержав уже по смерті царя, у 17З7 році (у той час ці села і земля навколо називались «зрадницькими», бо належали одному з спільників гетьмана І. Мазепи, старшині Лубенського полку Новицькому); брав участь у Гилян-ському (1726), Кримських, Польських, Дербентському та ще одному Кримському (1735) походах; з 1741 р. й до своєї смерті займав посаду генерального судді; у жовтні 1746 р. учасник делегації, «обраної від народу малоросійського» (у складі генерального обозного Якова Юхимовича Лизогуба, бунчукового товариша Василя Гудовича і генерального хорунжого, мемуариста Микола Ханенка), щоб поздоровити імператрицю Єлизавету Петрівну із шлюбом її племінника й великого князя, згодом імператора Петра ІІІ, з Ангальт-Цербстською принцесою, майбутньою імператрицею Катериною ІІ. Їхні «вітання» роз-тяглись на кілька років. Цей час українські дипломати витратили на клопотання про відновлення в Україні гетьманства. Наслідком їхніх заходів 22 лютого 1750 року в Глухові відбулась церемонія обрання нового гетьмана – Кирила Розумовського. Серед синів і зятів Федора Івановича було 12 козацьких сотників та інших козацьких чинів.