Володимир Горбань
ВИХИЛЯСИ ДОЛI
Збiрка гумористичних оповiдань
Переклад Анни Міщенко
Замість передмови
Дозвольте представитися – Володимир Горбань, вельми літній (рік життя в Росії слід визнавати мінімум як два) журналіст та письменник. Я дуже довго ломав голову щодо створення власного резюме. Хотілося, щоб вийшло воно і розумним, і змістовним, і веселим. Щоб воно яскравим світлом відображало усі основні віхи мого багатого на події життя, усі етапи довгого та тернистого шляху, шукання, муки, сумніви, надії і розчарування, зліти та падіння, боротьбу з марнославством і пихатістю і при цьому, щоб було воно коротким і ненудним.
Хотілося захопити шматочок щасливого дитинства, частку безтурботної юності, пару-трійку миттєвостей відчайдушної молодості, а також деякі епізоди пізнавальної зрілості і вже невблаганної старості, що наступає на п'ятки. Окремі абзаци хотілось би присвятити минулому захопленню спортом, алкоголем, жінками, політикою, бізнесом, численним зустрічам з сильними цього світу, авторитетами злочинного світу. А також спілкуванню з кіно-знаменитостями, золотими голосами радянської та російської естради, вченими, художниками, композиторами, слюсарями, геологами, токарями, робітниками сільського господарства. А ще військовими, представниками правоохоронних органів, вчителями, лікарями, численними поетами та прозаїками.
А закінчити своє резюме мені хотілося б якою-небудь розумною і життєстверджуючою фразою ніби: «Усе буде добре!»
Але нічого путнього я так і не вигадав. Напевно, ще не прийшов мій час…
Так що робіть висновки самі, читаючи мої оповідання, які були написані у різні роки, починаючи з 80-х XX сторіччя. Оповідання, зібрані у книзі з відповідною щодо моєї багатої біографії назвою «Вихиляси долі». Та їй-богу, я сам ці оповідання у різні роки написав…
Як писати прозу
Для того, щоб створити добротне оповідання або повість, що претендує на успіх, автору необхідно знати три – п'ять нескладних правил.
Правило перше, основоположне. Якщо можеш не писати – не пиши. Займайся своєю прямою справою, не зраджуй свою рідну професію.
Правило друге, головне. Якщо зовсім невзмозі та вже взявся за перо, пиши про те, що гарно знаєш і глибоко відчув.
Правило третє, фундаментальне. Будь-яке творіння повинно починатися красиво та інтригуюче, незалежно від обраного жанру. Наприклад, повість про селянське життя можна почати отак: «Верхнєреченський пастух Афанасій Єгорович знав обличчя кожної корови у своєму стаді». А ось непогана перша стрічка для детективної історії: «Полковник Вихрів, розжалуваний за норовливий характер, не спав четверту добу, чекаючи у засідці підступних ворогів». Роман про романтичне кохання бажано починати здалека. «Вона стояла біля відкритого вікна у барвистій кофточці зовсім босоніж, а у заростях квітучої черемхи без угаву співав соловейко».
Правило четверте, факультативне. У кожному творі бажано присутність сюжету, за можливістю оригінального або хоч би гарно забутого. Сюжет повісті про сільське життя може розвиватися так: верхнєреченського чабана Афанасія Єгорича переводять за планом обміну досвідом скотарем у сусіднє селище Ніжнєреченське. Удої у коров верхнєреченського стада різко падають. Завідуючий фермою, зоотехнік та новий чабан не можуть зрозуміти справжніх причин та інтенсивно лікують бідних корівок від бруцельозу. В наслідок такої жорстокої хіміотерапії корови зовсім перестають давати молоко. Всі у паниці! Раптом з міста приїздить з лекцією відомий психотерапевт, гіпнотезер та маг у п'ятому поколінні. Цей диво-цілитель за один сеанс виліковує усіх баб та п'яничок. Його вмовляють відвідати ферму. Він довго відмовляється, але після того, як його нижче просить найвродливіша доярка, ескулап великодушно погоджується. Екстрасенс, гіпнотезер та маг вступає з коровами у діалог мовою медиків – латиною та з'ясовує дійсну причину їх хвороби. Виявляється, що корівки сумують за своїм колишнім чабаном та їм зовсім не хочеться жити. Афанасія Єгорича за наказом вертають у рідне село. Зустрічі його з коровами присвячується окремий розділ, який закінчується свідченням про підвищення удоїв. Цю сентиментальну повість можна завершити такою фразою: «Афанасій Єгорич плакав у своєму житті лише двічі. Перший раз від горя, коли залишав свою малу батьківщину, і тепер – від радості повернення додому після довгих поневірянь на чужині».
Сюжет детективної історії варто якомога вкрай заплутати. Напрямок думок може бути таким. Колишнього полковника Вихріва зовсім вижинають з органів. Так звані друзі- співслужбовці від нього відвернулися, жінка кинула. Халепи одна після другої переслідують Вихріва, згоріла квартира, вкрали автомобіль, а він сам зламує руку у восьми місцях. І все це – підступи добре організованої злочинності. Але колишній полковник не здається. Він вчиться стріляти лівою рукою, сходиться з іншою жінкою, селиться в її квартирі, використовує її автомобіль та допомогу її друзів. В результаті Вихрів вистежує злочинців та влаштовує їм засідку. Окремий розділ присвячується рукопашній сутичці, стрелянині та завершується полоненням особливо небезпечних злочинців. Ними виявляються колишні співслужбовці рядового Вихріва. Заключний акорд може лунати отак: «Вихрів був наданий у чин генералу та висунутий до урядової нагороди. Проте до колишньої власної жінки він так і не повернувся».
Любовний сюжет не обов'язково вибудовувати хитромудро. Достатньо зовнішнього ефекту та внутрішнього драматизму. Припустимо, вона його довгі роки чекає, а він про те ще не знає. Нехай як можна частіше посвістує соловей, а ночі будуть вогкі та мерзлякуваті. Нехай він буде моряком далекого плавання або ратником, що пішов воювати. Хепі-енд переважніше, хоча обопільних сльоз повинно бути пролито чимало. Закінчити цю історію можна коротенько: «І жили вони довго й щасливо, та померли в один день на Страсний тиждень».
Правило п'яте, необов'язкове. Якщо ви все ж таки вирішили дотримуватись моїх правил, можете обмежитись першим.
Нагода
Два відомих професора – орнітолога поверталися з ранкової екскурсії. Полуднева спека вже закралася під розкішні крони дерев нерясного лісу, спів зморених задухою птахів змовк, палахкотіюче сонце засліплювало очі. Однак обидва старі виглядали вельми свіжими, жваво вели малозрозумілу нам бесіду, часто вживаючи жахливі терміни, латину та смачні слівця, які укорінилися в їх лексиконі ще з студентських років.
Їжачки невигадливих зачісок, що вилискували поважною сивиною, гостренькі огрядні бороди, високі лоби, порізані дрібними поперечними зморшками, худорляві шиї з навішуваними на них біноклями та фотоапаратами й шмигляючі в усі боки виразні очі робили старих майже невідмітними одного від другого.
Спритно видряпившись по схилу піщаного узгір'я, Олександр Вікторович Облаков першим виявив нагоду.
– Колего! – скрикнув він захоплено, – Дивиться, Володимире Іллічу, Ви бачите?
– Так, Олександре Вікторовичу, я її ще раніше помітив, майже біля самого підніжжя узгір'я, – спокійно промовив професор Бараєв.
– Кого її? – здивовано запитав Облаков.
– Ну як же. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі я бачу молоду самку вухатої сови.
Професор Облаков на мить сторопів. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі він чітко бачив звичайного сича.
– Колего, – співучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Зверніть увагу на його характерну посадку. На те, як він головою крутить, нарешті.