Світлана Горбань, Наталя Лапіна
Зодчий із пекла
Сповідь
Її пальці ледь помітно тремтіли, голос переривався:
– Мені страшно, отче, я… Я не хотіла такого. Повірте, не хотіла… Але я вже давно почала помічати: якщо хтось зробив мені погано… Або я комусь позаздрила… Я… То з тією людиною обов’язково щось не так. Щось страшне трапляється. Я передбачаю нещастя. Ніби притягаю їх. Викликаю… проти власної волі. Я не хочу… Але якщо тільки подумаю про неї погано, то – все…
– А ти, дитино, пробувала молитись за них? За тих людей?
– Так. І за них, і за себе. Але… Але погані думки залишаються, і тоді… Я боюся. Я заздрю сестрі. Я… Не хочу цього, але заздрю… Вона молодша, а вже виходить заміж. А коли ж я? І ще… Мені подобається її наречений. Дуже подобається. Я нічого не можу зробити… З собою. Чому так – завжди все їй? Краса – їй, талант – їй, жених – їй, новий будинок – знову їй. А мені?.. Я так не хотіла цього весілля! І сестра захворіла. Свадьбу відклали. А тепер знову… Готуються святкувати. А я… Я не хочу, щоб вони… повінчалися… І знову лише про це думаю. Постійно. Дуже боюся, що з нею щось станеться. Винною буду я…
Старий священик зітхнув:
– Ти чаклувала коли? Ворожила? Викликала духів?
Вона злякано накрила щоки долонями:
– Я?.. Так. Я не думала, що це серйозно. У Петербурзі я ходила в гурток спірітистів. Ми викликали душі померлих, ну… покіників. Але ж цим майже всі захоплювалися… Це були жарти. Не по-справжньому, наче гра… Не я ж одна. Я не продавала душу… нечистому. Всі мої подруги ворожать – і нічого.
– І ти ворожила? І тепер ворожиш?
– Ні! Тепер уже ні. Три роки поспіль на Хрещення мені снився один і той самий сон… Я загадувала на майбутнього чоловіка. Ставила біля ліжка на ніч тарілку з водою й клала зверху місток. Дерев’яний, скіпковий. Або лінійку. І снилося, ніби я у великому приміщенні. Висока стеля – надзвичайно висока – далекі стіни, попід стінами – галереї. І містки – наче в торговому пасажі. І він ішов через місток до мене, назустріч, і я хотіла йти до нього… Хотіла його побачити краще, роздивитись риси обличчя. І хотіла з ним… зустрітися. Але місток щоразу падав. Разом з ним. І я розуміла, що ми не зустрінемось. Ніколи. Ці сни лякали. Наче пророцтво. І після того я вже не ворожила.
Дівчина зіщулилась. За її спиною мовчав янтарний напівморок пишно прикрашеного собору. Спливали восковими сльозами нечисленні свічки. Суворо дивилися смагляві лики святих. Крижаним протягом віяло від мозаїчної підлоги.
З-за колон тихо линули вкрадливе човгання обережних ніг та нерозбірливий шепіт. Храм ніколи не буває порожнім…
Здавалося, що найтихіше її слово трублять по Всесвіту нечувані полки янголів. «Все, про що казали на вухо всередині домів, все те буде проголошуватись на дахах»…
Стискала під грудьми холодні пальці, долоні судомно прилипали одна до одної – у мить, коли земля коливалася під ногами, душа шукала опори, надійного прихистку.
– А коли ворожила – знімала хреста?
Вона злякалась іще більше, і в очах, і в голосі забриніли сльози:
– Так. Але… Але ми просто розважалися. Жартували.
– З нечистою силою не жартують.
І вона наче наважилась нарешті:
– На моїй совісті вже дві смерті! Я хотіла, щоб тих людей не було – і… Їх уже немає. Обох… Наречена брата мені… не подобалась… Дуже не подобалась… І її брат… також… Він мене образив. І обоє згинули, та ще й жахливо!
– Ти підлаштувала їм… щось?
– Ні… Ні! Тільки хотіла, щоб їх не було… Щоб не заважали… нам… жити…
– І не чарувала?
– Ні. Ні! Та я й не вмію! – підняла руки, немов захищаючись – і опустила знесилено.
Десь далеко-далеко, в іншому, щасливому світі, падав теплий дощ. І вітер шелестів мокрим, ледь пожовклим листям. Поруч, за стіною. Вона чула це шелестіння. І своє дихання. Страшні темні очі дивилися між світи…
Старий сумно похитав головою.
– Вони… Вони не відпустіть мене? Ніколи?
– Хто?
– Біси. Не відпустять? І на тому світі – вони не відпустять?
– На все воля Божа. Сподівайся.
– Отче, що мені робити?
– Молись. Молитва сильніша від підступів нечистої сили. Сходи пішки в монастир до Козельщинської Божої Матері. Бог милостивий. Сподівайся. Причащайся. І – молись, молись, молись. І за неї, і за себе. Проти нечистої сили одна зброя – піст та молитва.
Хлопець із цвяхом у серці
Автостанція виявилася сірою й типовою: безлика скляна коробка, що складалася зі скріплених металевим каркасом сірих, наче й ніколи не митих величезних шибок. Два зачовгані газончики, два безнадійно кульгавих від довгих негод кіоски й таке ж сумовите скляне кафе з «підходящою» назвою – «Версаль».
Тільки сніг прикрашає цю немальовничу місцевість, його вже багатенько нападало – по щиколотку.
На позначених лише бордюрами платформах – кілька обшарпаних дідусів, підтоптаних молодиць та невизначеного віку бабів зі щільно набитими відрами й сумками. Відвертаються од вітру, лають холоднечу, ціни, керівників, транспорт, уряд… За кіоском ховаються двоє худеньких хлопчат у чорно-коричневих пальтах, жовто-зелених штанятах та кросівках, що були колись білими. Звісно ж, курять.
Вітер пронизує до кісток, нечисленні сніжинки гостро колють обличчя. Але до середини вокзалу Боря Цокотюха заходити не хоче. Схоже, там холодніше, ніж на дворі. Крижані протяги – від бетонної підлоги до туманної імли височезної стелі. Затхлим запахом поту віє від стін та старих пластикових крісел.
І огидне бахкання промерзлих металевих дверей.
А він сподівався, що останні залізні двері зачинилися за ним сьогодні вранці. У зловісному тамбурі на прохідній колонії. Спочатку заскреготали засуви ззаду. Довга-предовга пауза. І лише по ній зарипіли металеві завіси перед ним.
Він не сіпнувся, не побіг. Затримався на якусь мить. І тоді рушив повагом. На негнучких дерев’яних ногах.
Вийшов. Старанно, від щирого серця вдихнув повітря свободи. І попрямував у бік автостанції – якихось п’ять-шість кілометрів. Боря добре знав – куди. Майже п’ять років щодня подумки проходив цим маршрутом. Уявляв його – наче радісну сонячну подорож. Мріяв про неї. Марив нею. І ось нарешті – амністія.
І ось – довкруж зимно й похмуро, і замість радості – зіщулена стурбованість. І дрижаки на відкритій усім вітрам платформі. А від морозу – тільки стара благенька курточка, під засмальцьованою на згинах плащівкою – збитий грудками сінтіпон, вона вже скоріше демісезонна, про її зимове минуле нагадує лише комір зі штучного хутра. Чорна в’язана шапочка, гострий зголоднілий погляд, нервово напружені плечі – кожен запросто здогадається, звідки він: два останніх роки ХХ століття й три перших у ХХІ привів за ґратами.
Коли поткнувся до малесенького глибоко зануреного в стіну віконця, касирка непривітно штрикнула сполоханим поглядом:
– Хвилин через десять-п’ятнадцять буде приватний мікроавтобус. Проходящий. В будень там завжди єсть місця. Але в них дорого. У піввосьмої буде ще харківський, рейсовий. Тоже проходящий. Ждіть.
Ждати він не хотів. Різниця в ціні здалася незначною. Звісно, він не збирався отак відразу розтринькувати останню копійку, але вирішив виїхати звідси якомога скоріше. Якщо навіть не буде вільних місць, завжди можна домовитися з водієм.
Але стояв він вже півгодини, а мікроавтобуса й видко не було. Натомість, натужно пихкаючи мотором, під’їхав старенький «ПАЗик», і в нього, трошки попхавшись і посперечавшись для годиться, мирно всілися сільські дядьки й тітки зі своїми незмінними торбами та відрами. Дверцята зі скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозівку, чи в Калатозівку – туди, де на них чекають рідні домочадці та теплі кімнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.
Маленькі курці також подалися додому. Стало зовсім пусто.
І безжальний цвях, який він носив у серці останні роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душі порожньо, темно, самотньо… Коли ось так насувається похмурий вечір. Вітер. Хмари. Сніг. І тьмяне чуже світло з промерзлих вікон.