І ще велемовний автор того поетичного опусу додає:
«Легенди розповідають про десятки знатних чоловіків, готових буквально на все, аби лиш заручитися милостивим поглядом юної і недоступної, як скеля, діви. Якийсь таємничий скандинав Рогдай (потім він з’явиться в пушкінській поемі «Руслан і Людмила») пообіцяв дівчині стати на герць із доброю сотнею дебелих супостатів, якщо занурена в свої думки чарівниця дасть йому свою згоду». Але… «Скакав він з берегів Двіни і гордість проклинав Рогнеди…»
Красуня необачно відмовилась іти за Володимира, тож була взята силоміць.
Еротоман (хворобливо підвищена статева збудливість, психічний розлад на еротичному ґрунті) при верховній владі – це завжди трагедія для підданих і водночас фарс, що закінчується психічним розладом.
Був такий падишах в Османській імперії[2] – Ібрагім Божевільний (роки правління 1640–1648).
Як і великий князь Володимир, Ібрагім Божевільний мав сім чи вісім тільки офіційних дружин і безліч наложниць, що їх навіть євнухи не в змозі були порахувати (одні «вилітали» з гарему, інші туди прибували – постійно). Ібрагім був схиблений на еротиці й володів ненаситним сексуальним апетитом.
Улюбленим заняттям султана було таке: усадовивши голих-голісіньких наложниць посеред двору, він стрибав біля них хвацько та вправно і голосно іржав жеребцем.
Власне, молодого жеребчика з себе вдавав. Набігавшись, хапав першу-ліпшу і на очах у решти та охорони палацу валив її на землю, а після статевого акту зашарпану наложницю євнухи викидали з гарему в сад, а потім – і за паркан.
Найбільше султана збуджували повняві жінки. Їх вишукували для нього по всій імперії – найогряднішою жінкою, яку привели до нього, була «Цукерочка» вагою 160 кг. Як запевняв падишах – солоденька.
Крім безкінечних любовних утіх, еротомана на троні більше нічого не цікавило, і державними справами він ніколи не займався. Дні і ночі його минали в гаремі.
Що ж, кожному, як кажуть, своє.
Бігав-бігав, іржав і – добігався та доіржався…
Правляча верхівка Османської імперії, якій урвався терпець, улаштувала змову проти Ібрагіма, схибленого на жінках. І задушила його (оскільки проливати кров султанів було заборонено) шовковим шнурком.
Князь Володимир мав сім лише офіційних дружин, що народили йому дванадцятеро синів… Чотирьох з них – від вже згадуваної Рогнеди.
Титул її: княжна Полоцька, княгиня Київська.
Віросповідання: християнство.
Народилася: бл. 960 року (Полоцьк Полоцького князівства).
Померла: бл. 1000 року (Ізяслав, Полоцьке князівство Київської Русі).
Із роду Рогволодовичів.
Ім’я при народженні: Рогнеда. У заміжжі отримала ім’я Горислава.
Перед кончиною постриглася в черниці під ім’ям Анастасії.
Батько: Рогволод, князь Полоцький.
Мати: ім’я невідоме.
Чоловік: Володимир Святославич.
Діти: Ізяслав, Ярослав, Всеволод, Мстислав, дочки Предслава, Премислава.
І от дивно: маючи, як уже мовилося, сім жінок, не беручи до уваги 800 наложниць, кохав по-справжньому (аж самому навіть дивно було) – лише одну (так воно, очевидно, й має бути) Рогнеду. Ту, яку силоміць збезчестив, поглумився з неї привселюдно, а тоді – покохав на все життя. Навіть і тоді її продовжував кохати, коли вона ледь не заколола його сонного. Дивом тоді він врятувався.
Отож князь у пориві ніжності (а таке з Володимиром хоч іноді, а траплялося) називав її любкою-голубкою. Правда, дикою.
– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бідкався.
Їй це подобалось.
– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоєю…
– А ось і приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.
– Але я… Я не лошиця.
Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби він її вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж їй чинити спротив? Вороття вже немає.
Тож хай приручає її швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Києві, на Русі його. А може, вже відчувала до нього, супостата й насильника, прихильність – це ж треба! Як швидко він її впокорив… Рогнеда боялась і страшилась того нового, досі невідомого їй почуття, що в неї почало народжуватися – разом із його дитям, що вже носила під серцем.
Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить її всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею київською, бо тії Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немає – вона лишилась десь там, далеко. В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.
Чи, може, праві ті, котрі заявляють: що не кажіть, а кохання таки є у світі білому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.
Сказання перше.
Сватались до Рогнеди два брати, два князі, два Святославичі
Як воно було із тим сватанням? Зазвичай отак.
Сват: «Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Якось дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу сусідові: «Що нам дивитися на непогоду? Ходімо лишень шукати звіриного сліду».
От і пішли.
Ходили-ходили, нічого не виходили. Аж гульк – назустріч нам іде князь, підніма угору плечі й говорить нам такії речі:
«Гей ви, мисливці, ловці-молодці! Будьте ласкаві, підможіть. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю та все думаю, як би її дістати. Поможіть мені її піймати! Тоді чого душа забагне – просіте, усе дам: хоч десять городів чи тридев’ять кладів, чого схочете».
Ну, нам того й треба. Пішли ми слідами, городами, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину – всі царства-государства пройшли, а куниці не знайшли.
Тоді й кажемо князю: «Що за диво та звірина? Хіба де кращої нема? Ходімо другої шукати». Та де тобі! Наш князь і слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не бував, в яких тільки царствах-государствах чого тільки не видав, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не знайшов».
Пішли ми уп’ять по сліду і саме у се село зайшли; як його прозивають – не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, знов уранці встали і таки на слід напали.
Певно, що звірина наша пішла у двір ваш, а з двору – в хату та й сіла у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застрягла наша куниця, а у вашій хаті – красна дівиця.
Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Оддайте нашому князю куницю, себто вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?»
1. Олена, королева русів
Це, здається, німецький король Оттон I, який претендував на імператорство, так її врочисто нарік: «Олена, королева русів».
Тоді як вона року 959-го відправила до Оттона посольство, західні джерела й розписали її як королеву русів. Мовляв, Оттону видніше, хто вона.
Узагалі-то, вона Ольга (Олена – це після хрещення). І не королева, а княгиня. Але хай буде й так. Важливо інше: у яких русів вона була королевою?
І взагалі, що це за народ такий – руси? Був чи й нині сущий? І від чого походить оте його ймення – руси? Чи, як і нині пишуть: тайна імені «Русь».
Хоча, як писало одне видання, слово «Русь», незважаючи на свою древність, зрозумілу будь-якій людині, яка розмовляє українською чи російською мовою, викликає стійку асоціацію з далеким минулим – Київською Руссю, першими князями, становленням слов’янської державності та культури. І все ж упродовж століть історики й філологи не припиняють суперечку, звідки ж пішла «Русь» і що означало це слово до того, як стало назвою величезної території і народу, що на ній живе…
Це слово – основа для багатьох складних топонімів, з яких найвідомішим є «Київська Русь» – колиска східнослов’янської цивілізації. А після татаро-монгольського нашестя, коли Київська Русь виявилася роздрібненою на окремі князівства, чимало східнослов’янських земель зберегли в своїй назві слово «Русь». Так з’явились Московська, Суздальська, Володимирська і Литовська Русь… Гіпотез про походження цього терміна, назви цієї існує чимало. Вони різні, а спільні в одному: «Русь» – це етнічне ім’я, найменування народу. Різні гіпотези, а все ж – від чого ж таки походить термін-ім’я «Русь»? Якщо глянути на карту, на територію, що у XII ст. займала ота «Русь», то це землі між ріками Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Це і є місце проживання давніх русів. Але звідки ж усе-таки воно походить, це загадкове «Русь»?