Гіпотез, як уже мовилося, безліч. Слову цьому приписували і давньослов’янське, і готське, і шведське, і навіть іранське походження. (Цікаво, що арабські та перські автори завжди вживали форму «рус» а греки та візантійці – «рос».)
Довгий час найпопулярнішою версією щодо походження слова «Русь» вважалася версія така: назва «Русь» походить від імені правого притоку Дніпра – річки Рось. А згодом і її відхилили. Мовляв, річка Рось – це річка Рось, а слово «Русь» – це щось інше, не пов’язане з назвою річки.
А потім з’явилася версія, що слово «Русь» і «руський» походять від слова «русий» – «світловолосий». У лексикографа Даля навіть приказка цитується: «Руський народ – русий народ».
Ось так. Можна наводити ще і ще гіпотези і версії щодо походження слова «Русь». І всі вони будуть здаватися правдоподібними – принаймні на перший погляд, – хоч таємниця походження цього слова так і буде залишатися таємницею. Може, так і краще, все ж таки цікавіше, коли є тайна-потайна.
А щодо походження терміна «Русь» – звернімось до цієї загадки ще раз. (Може, колись буде винайдена машина часу, і вченим удасться опитати очевидців тих часів, коли наші далекі предки вперше назвали свою землю Руссю?)
Але це, мабуть, буде колись, а нині… Як дізнатися, у яких русів Ольга (Олена у хрещенні) колись була королевою? Чи то пак княгинею? Хоч відповідь і так проситься: у того народу, що в давні часи, створивши Київську Русь, населяв її землі і звався русами, русичами, нашими далекими предками. А що конкретно означає слово «Русь», яке його походження – погадаємо, додавши й своїх версій, гіпотез, тлумачень загадкового слова «Русь», котре для нас залишається незбагненним і в той же час таким рідним…
2
Слово – не лише «мовна одиниця (як за словником), тобто звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу». Слово – це щось більше, це – незбагненна таїна. Яка ніколи не буде розгадана, а тому й хвилюватиме вічно. Як у поета:
«Мене ще й досі владно кличе моїх степів свята трава, така і рідна, і пахуча, немов коханої слова».
У прадавнину в нашому слов’янському світі, у Слов’янщині нашій, мова звалася Словом.
Слов’янами ж прийнято називати велику групу споріднених мовою та культурою народів, що живуть у Східній і Центральній Європі й утворюють три гілки: східнослов’янську (росіяни, українці, білоруси), західнослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, македонці).
Власне, мова і породила новий народ (народи) слов’ян.
Вона – мова, звана тоді Словом, – була і матір’ю, і колискою слов’ян. Саме їхня мова породила слов’янську націю, мова об’єднала до того розрізнені народи і створила на європейських просторах її – Слов’янщину.
Досі для науки достеменно невідомо (хоч гіпотез не бракує): де раптом у Європі взялися слов’яни?
Пишуть ще й сьогодні – і в наукових виданнях, і в популярних на кшталт «Загадки історії»:
«Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни» чи «склавени» – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності».
Іще:
«Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді схоже на те, питання позбавлене змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно до інших варварських племен слов’яни виникли з того сплаву, що грецькі й латинські автори визначали, як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби».
У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять одне одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово», мається на увазі: можуть порозумітися зрозумілою одне одному мовою…»
Порозумітися зрозумілою одне одному мовою.
Іншими словами, вони були споріднені мовою.
Оскільки ж вони розуміли одне одного, і в них була одна мова, вони й стали одним народом. Завдяки мові. Бо якщо ти розумієш слово моє, а я – твоє, то ми вже…
Правильно, слов’яни.
Так від однієї мови – СЛОВА, – виникла одна нація. І всі стали людьми одного Слова.
І все б добре було, але… Багато хто з нас, нащадків слов’ян, сьогодні починає забувати рідне Слово, мову свою, що колись об’єднала наших пращурів. І це нас починає роз’єднувати.
Бо сказано ж у Новому Завіті (перше послання до коринтян):
«…Бо якщо й сурма дасть непевний звук, то хто готуватиметься до бою?»
Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнаєтесь, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер.
…Отже, «якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить; а ті, хто промовляє – чужинцем для мене».
Перестаньмо ж бути чужинцями серед своїх!
Пора вже знову «слов’янізуватися». Співається ж у пісні:
«Оскресни, Бояне, пресвітлий співаче! Та де ж ти так довго ночуєш? Давно вже по тобі слов’янщина плаче».
А мова – всьому голова.
А втративши мову свою, доводиться жити безголовими.
Лише в VIII–IX ст. почалося масове розселення людей одного Слова, слов’ян на землях балтів. Великими групами селилися вони на Правобережжі Дніпра і Березіни, в басейні Сожу, контактували з місцевими племенами, які проживали в тих краях.
Попереду йшли озброєні дружини, слідом за ними рухалося землеробське населення, яке й асимілювало місцевих аборигенів.
Територію Білорусі населяли троє східнослов’янських племен – кривичі, дреговичі і радимичі.
Північні кривичі стояли біля джерел Новгородської Русі. Західні кривичі створили Полоцьк, південні – Смоленськ, себто міста, що стали частиною Давньоруської держави ще за спадкоємця Рюрика, князя Олега. (Латиші і дотепер руських називають кривичами, Росію – Кревією, а Білорусію – Балткревією.) У всіх регіонах кривичі тісно співпрацювали з варягами. За свідченням імператора Костянтина Багрянородного, кривичі лаштували такі човни, на яких руси ходили в Царгород. Після утворення Київської Русі кривичі разом з в’ятичами брали дієву участь у колонізації східних земель – сучасні Тверська, Володимирська, Костромська, Рязанська, Ярославська і Нижегородська області, північ Московської, а також Вологодщини, де або асимілювали, або відтіснили фінські племена.
Що ж до кривичів, то їх іще називають полочанами. Це вони разом з дреговичами, радимичами і деякими балтійськими племенами склали основу білоруського етносу.
Де рухалися кривичі, колонізуючи краї, там на неміряних просторах з’являлися характерні для них довгі кургани та земляні вали. Це були люди високого зросту, з трохи вузькуватим лицем і різко окресленим підборіддям – тип, характерний для північної нордичної раси в цілому.
Полочани – частина кривичів (прозивалися так від річки Полота, точніше, від однієї з діалектних форм її назви – Полоча) в ІX столітті заселяли територію сучасної Вітебської області та північ Мінської області в Білорусі. На їхній території і сформувалося Полоцьке князівство – із центром у місті Полоцьку. За Середньовіччя по Західній Двіні та Дніпру проходили шляхи, які поєднували Європу з Візантією та іншими районами Східного Середземномор’я.
3
Смуга землі, призначена для їзди та ходіння, зветься шляхом. Себто дорогою. А ще – місце, простір, яким відбувається пересування, сполучення… Вони різні – шляхи, кажуть: битий шлях, великий шлях, верстовий, степовий, уторований… Близький чи далекий. Або обхідний.