Та й не було в тому потреби – перейматися якоюсь там Україною. Та ще в сім’ї російського професора Івана Шовгенова.
І ось вони, Шовгенови, – після Кавказу з його абреками в папахах та кинджалами на поясах – відвідали тиху Успенську пустинь. (Колись так називалося відлюдне місце, де жили пустельники чи хоча б один з них.) А там, на Сіверському Дінці, так звався монастир, що здіймався на високому крейдяному березі – здається, правому, – Сіверського Дінця, на так званих Святих горах. Ось там Леночка Шовгенова і зробила для себе аж два найважливіших відкриття, що згодом переінакшать усе її попереднє життя і вразять її маленьку душу. Перше: виявляється, вона побувала у якійсь загадковій Україні, а по-друге: виявилось, що й батьки її, і сама вона з братиками своїми теж… українка. Хоч і народжена та хрещена в Росії. А все тому, що батьки її переїхали туди, вже будучи українцями, а отже, і вона ніяка не росіянка. І ось вона вперше побувала на землі своїх батьків та прадідів, яку вона тоді для себе відкрила. Аж на сьомому рочку свого життя.
Тамтешні видноколи просто полонили її. Особливо ж вразили Леночку (це пізніше дівчина дізнається, що взагалі-то вона – Олена) Святі гори, що звідтоді в неї почали асоціюватися з Україною.
Олена народилася 8 (21) липня 1906 року в Росії. За одними даними мовби в Санкт-Петербурзі, але за найточнішими – в Підмосков’ї, в Іллінському – сім’я тоді мешкала в Москві, а літо зазвичай проводила на дачі, де дівчинка й з’явилася на світ білий.
Сьогодні це – селище міського типу в Раменському районі Московської області. Населення – 10 744 (2013). Знаходиться неподалік платформи «Іллінська» Рязанського напряму Московської залізниці.
Відстань до Москви – 17 кілометрів.
У селищі 22 вулиці, що мають назви.
Спершу виникло як село Іллінське десь на початку XX ст., коли власник маєтку Викове Іллін частину земель продав під дачі, які спершу орендували, а потім почали викупляти відомі московські артисти, банкіри, купці.
Статус «селище міського типу» – з 1975 року. Створено муніципальне утворення «міське поселення Іллінське», до складу якого входить і населений пункт – робітниче селище Іллінське.
У Санкт-Петербург батьки переїхали, коли Оленці виповнилося п’ять рочків, тож враження про московське життя в неї не збереглися, все пам’ятала, починаючи з Санкт-Петербурга, і завжди розповідала про місто на Неві з захопленням. Крім неї, в сім’ї зростали ще двоє синів – Андрій та Сергій. Рідною мовою в імперській столиці вони не користувалися, тож їх назвали напівукраїнською родиною.
У наші дні біографи поетеси дивуватимуться: справді ж бо дивно. Що? А те, що майбутня героїня націоналістичного підпілля в дитинстві навіть не чула української мови. Гувернантка навчала дівчинку німецької, французької та російської мов. Батьки хоч і були родом з України і коріння мали українське, але спілкувалися вдома з дітьми виключно російською мовою, якою вони володіли як рідною.
Дівоче її прізвище – Шовгенова (пізніше вона, як почне пробуджуватися в ній українська душа, стане Шовгенівною).
З біографічної розповіді, вміщеної у книзі «100 найвідоміших українців» (Київ, 2005), можна дізнатися, що сім’я Шовгенових щоліта мандрувала – Кавказ, Фінляндія, на Україні відвідувала Святі гори над Сіверським Дінцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навіть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святі в антракті втекла від мами, вибралась на сцену і продекламувала якийсь віршик, зірвавши бурхливі оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своєю жвавістю. І вже тоді віршувала – вельми, до речі, й непогано, як для її віку. Але – «до певної міри парадоксально, що, навчаючи доню французької, німецької та російської мов, батьки не дбали про те, щоб вона вміла говорити своєю, українською…»
Буцімто пізніше дочка їм за це дорікала.
Так чи інакше, а діти зростали в Москві й Санкт-Петербурзі в атмосфері російської культури. Леночка з 9—10-літнього віку вже добре володіла французькою та німецькою мовами, а особливо – російською, що стала на той час їй уже рідною. Говорила російською чисто, без акценту і дівчинку всі сприймали за «руську».
А якось до її подружки Вірусі приїхала невідь-звідки бабуся, яка так дивно і не по-тутешньому розмовляла. Замість «солнишко» чомусь казала про небесне світило «сонечко». І це в неї так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на її мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вірусі в Петербург приїхала бабуся з якоїсь України і говорила українською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна і співоча, бабуся нею не говорила, а ніби пісню співала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякі слова, почуті від Вірусиної бабусі, дівчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матінка аж подивувалася:
– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…
– Це бабуся до Віри з України якоїсь приїхала і так солнишко називає…
Мати Лідія згадала, що й вона, як Вірусина бабуся, теж українка – хоча за давністю літ про те вже й забувати почала, проказала російською:
– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на її погляд, була варта того), – російська мова – велика мова слов’янського світу. Майже міжнародна мова. Зрештою, це мова великої імперії. І кожна культурна людина повинна її знати і говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… українською. Сказано, що солнишко – це солнишко, і нічого його називати сонечком… Тож ніякого сонечка! Не засмічуй своєї мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Російській імперії, а хто не хоче жити в достатку і бути при владі, треба добре знати русский язик і користуватися тільки ним. Ти в Росії народилася, так і будь русской…
А Леночка, щось думаючи своє (зморщила лобик), раптом запитала:
– Ма-а… А ми справді… справді, як і бабуся Вірусі, українці?..
– Донечко моя, сонечко ти моє… Дак хіба ж я бажаю тобі зла? Опинилась я ще в ранньому дівоцтві своєму в чужих краях, от і доводиться чужі пісні співати. Бо недарма ж на Україні кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.
– А ми, ненько моя рідненька, і на чужому возі будемо співати своїх пісень.
Мати журно посміхнулась і раптом… Раптом заспівала:
Голос у матері виявився таким молодим (Леночка раніше не чула, як мати співає, та ще українські пісні) і навіть… навіть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, від щастя, що слухає з маминих уст таку пісню.
Звідтоді вона пишалася своєю матір’ю, яка хоч і проїхала чи не все своє життя на чужому возі, але ж пісні на тім возі співала свої. Згодом дівчина дізнається, що й з батьком її матір поєднала вона – рідна пісня…
Іван Опанасович Шовгенов, за національністю українець, родом походив зі Слобожанщини. Народився він 12 листопада 1874 року в селі Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії в селянській сім’ї, вочевидь середніх статків – з батькового статку йому перепаде наділ у чотири десятини землі і хата.
Року 1893 Іван Шовгенов закінчив курс Ізюмського реального училища і поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка України, чи то пак, Малоросії, – до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який і закінчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерівськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива. Та й все в нього складалося добре. Не сьогодні-завтра його мали послати на службу до Москви як інженера-гідротехніка. Ось тільки не було поруч коханої людини, дівочого, як він казав, стану. А все тому, що Іван весь віддавався навчанню, тож було не до дівчат.